Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
Історія з грифом "Секретно". Комендант поліції Кирило Сиголенко

Сигал повною мірою користався своїм службовим становищем, змушуючи мешканців гетто працювати на себе.

Закінчувався 1941 рік. Для мільйонів людей, репресованих нацистами або комуністами, один із найтрагічніших в їхньому житті. Для Хаїма Сигала - один із найнесподіваніших.

За цей короткий період йому довелося бути і міліціонером, і партизаном у загоні НКВД, і полоненим, і перекладачем, і сотником "Поліської Січі".

Швидкий злет, який йому забезпечила служба в отамана "Тараса Бульби", різко обірвався з розпуском німцями загонів останнього. Тож до полковника чи генерала Хаїм дослужитися не встиг.

Щоб забезпечити свою сім'ю, він у грудні 1941 року повернувся на роботу перекладача. Спочатку виконував ці обов'язки в українській поліції, а згодом у німецькій жандармерії.

Проте затримка в кар'єрі Сигала, пов'язана з докорінною зміною політичної ситуації, була тимчасовою. За кілька місяців, остаточно зрозумівши, хто тепер влада і доклавши необхідних зусиль для того, аби засвідчити її представникам свою вірність, він знову різко пішов угору.

У квітні 1942 року Кирило Сиголенко став комендантом районної поліції в Дубровиці. Нарешті він став хай невеликим, а все ж начальником, якому підпорядковувалися 25 поліцейських. Їхнє завдання - забезпечити порядок на підпорядкованій території.

А поняття німецького порядку ставало для місцевого населення дедалі зловіснішим - спочатку це були різноманітні податки та контрибуції, котрі зростали в міру того, як затягувалася "блискавична війна", згодом почалися насильні вивози молоді на роботи до Німеччини, жорстокі репресії за непослух, а особливо за підтримку руху опору.

Так поліцейські, які ще недавно здавалися своїми, швидко перетворювалися у представників чужої, жорстокої влади.

Для багатьох із них, які були місцевими жителями, такий розвиток подій був надто важким, тому вони тікали з поліції і приєднувалися до повстанських загонів - спочатку бульбівських, а згодом бандерівських, часом вливалися до радянських партизан.

Навряд чи якісь докори сумління надокучали Сигалу, адже йому як колишньому радянському міліціонеру не вперше було втихомирювати незадоволене українське населення.

Так само його не особливо бентежило й те, що він опинився по різні боки барикад із вояками "Поліської Січі", що почали антинімецьку діяльність.

Боротися з колишніми товаришами - для нього це також не вперше, адже саме за це він і отримав звання сотника від отамана "Тараса Бульби".

Але цього було замало для того, аби вислужитися перед німецькою владою, отримати можливість рухатися далі кар'єрною драбиною. Настав 1942 рік, коли нацисти почали реалізацію "остаточного вирішення єврейського питання".

Хаїм Сигал розумів: аби не стати об'єктом цього вирішення, йому треба виявити неабияку суб'єктність у цьому процесі.

Щоб не виникло ані найменшого сумніву в його лояльності до влади, врешті до його національності, він мав стати найбільшим антисемітом і брати найактивнішу участь в ліквідації своїх одноплемінників.

Спочатку як комендант поліції він забезпечував охорону Дубровицького гетто, в якому перебувало майже чотири тисячі євреїв.

Сигал повною мірою користався своїм службовим становищем, змушуючи мешканців гетто працювати на себе. Сюди він приїжджав мало не щодня, адже тут мав свого перукаря.

Саме єврейські кравці пошили йому новий одяг - поліцейський мундир, в якому він тепер красувався на вулицях міста. Він неодноразово викликав робітників із гетто для важкої фізичної праці в місті.

Врешті, коли влітку 1942 року серед євреїв почали поширюватися чутки про можливість знищення, Хаїм Сигал почав збирати золото в мешканців гетто, яке обіцяв передати німцям в обмін на гарантію безпеки.

Жодне золото, навіть якби воно потрапило до німців, не могло врятувати дубровицьких євреїв, адже їхню долю уже було вирішено. 26 серпня 1942 року прийшов наказ про їх перевезення із Дубровицького гетто до Сарн, де на них чекав розстріл.

В евакуації, із підпорядкованими йому поліцаями, брав участь Хаїм Сигал, який ще зовсім недавно обіцяв своїм одноплемінникам безпеку в обмін на забране золото.

Під час конвоювання 3800 євреїв частина з них спробувала втекти. Конвоїри почали стріляти, зчинився безлад, внаслідок якого близько тисячі етапованих утекли, близько півсотні були застрелені при спробі втечі.

Після того як ешелони, завантажені людьми, приреченими на смерть, врешті рушили на Сарни, поліція отримала завдання виловити втікачів. Результати розшуків були не надто успішними - впіймано кілька десятків втікачів, здебільшого старих, жінок та дітей. Їх вирішили розстріляти в Дубровиці, а не відправляти в Сарни.

На допиті в МГБ через десять років Хаїм Сигал розповів про розстріли впійманих, які на старому єврейському цвинтарі проводили комендант німецької жандармерії в Дубровиці Еріх Кеніг та вахмістр Шуман.

"Після прибуття на кладовище затриманих повели в кінець кладовища, де вже була викопана яма, - згадував він. - Тут же Кеніг наказав затриманим роздягатися догола. Виконуючи це, всі затримані роздяглися, після чого Кеніг і Шуман брали по одному за руки, підводили їх до краю ями і кожен з них стріляв. Коли Кеніг розстрілював, то пропонував затриманим ставати на коліна. Розстріл відбувався в потилицю".

Сам Хаїм Сигал, за його словами, в розстрілі участі не брав. "Я лише підводив євреїв до ям, - твердив він, - та іноді брав дітей із рук матерів і передавав німцям для розстрілу, а сам не розстрілював і навіть пістолета з кобури не виймав".

Він не брехав - лише казав неповну правду, описуючи розстріл. Адже розстрілювали не лише на старому, але й на новому єврейському кладовищі. І саме тут Хаїм Сигал повною мірою проявив свою лояльність та вірність німецькій владі.

Свідок Нашора Петро: "Коли ми викопали яму, на цвинтарі поліцейські на чолі з Сиголенком привели 30 осіб євреїв, яких по кілька осіб поліцейські підводили до ями і за командою Сиголенка розстрілювали.

Сиголенко сам особисто розстрілював із пістолета. Я це добре бачив, бо перебував на відстані близько ста метрів від місця розстрілів... Поліцейські проводили розстріл із гвинтівок, а Сиголенко з пістолета.

Також я добре бачив, що маленьких дітей Сиголенко брав із рук матері і розстрілював, дітей розстрілював тільки Сиголенко".

Свідок Лось Петро, інший місцевий мешканець, якого змусили копати яму: "Я вважаю, що дітей розстрілював Сиголенко лише тому, що на відстані дитини не розстріляєш, бо вона не може стояти, а тому з гвинтівкою розстрілювати було неможливо, пістолет же був лише в Сиголенка і він брав дитину, як іграшку піднімав над ямою і з пістолета розстрілював.

Крім того, я вважаю, що Сиголенко розстрілював дітей тому, що не кожен поліцейський зміг би розстріляти дитину". Ексгумація, здійснена через десять років після злочину, виявила в масовому похованні 70 трупів, з них 17 дітей.

На жаль, документи не спроможні дати відповідь на питання, чи згадував Сигал у момент розстрілу свою доню Любу, що народилася напередодні німецького наступу.

Чи думав він про те, що її теж може тримати над ямою інший злочинець із пістолетом у руках? Чи згадував велику родину своїх батьків, з восьми дітей яких війну переживе лише він, а решта будуть закопані в ямах, схожих на ті, які заповнював трупами Хаїм Сигал?

Для коменданта Сиголенка важливим було те, що він виконав наказ начальства і тепер остаточно став своїм для німців. Хоча підтверджувати лояльність він змушений був щодня, зокрема, проявляючи звірства під час допиту затриманих.

Племінниця Сигала Ірина Легка, що жила з його сім'єю, свідчила, що дядько, "коли приходив додому, то його костюм був залитий кров'ю". Така завзятість коменданта не минула повз увагу його колишніх товаришів з "Поліської Січі", що перейшли в антинімецьке підпілля.

Якось улітку 1942 року до кімнати Сиголенка влетіла граната, однак сам комендант не постраждав, лише перелякався і продовжив свою діяльність.

Узимку того ж року на Дубровицю напали радянські партизани. Утікаючи від них, Сигал втратив двох коней, однак сам знову вийшов сухим із води.

Третій раз випробовувати долю він не став, тому на початку 1943 року переїхав із сім'єю до надійнішого міста Сарни. Тут із січня до квітня він продовжив службу в поліції, проте зробити якусь кар'єру він уже не встиг.

Ситуація на фронтах Другої світової змінилася, німці остаточно спинили свій наступ, ба навіть почали поступово втрачати завойовані території. Це змусило їх ще більше посилити тиск на окуповані терени, що, в свою чергу, спровокувало зростання тут руху опору.

Навесні 1943 року кілька тисяч поліцейських із Волині полишили свою службу німцям і приєдналися до Української повстанської армії. Серед тих, хто "пішов до лісу", був і безпосередній керівник Сигала комендант Сарненської поліції та більшість підпорядкованих йому поліцейських.

Хаїм не ризикнув залишити німецьку службу, побоюючись розплати з боку повстанців не менше, ніж покарання німців.

Тому його разом із п'ятьма іншими, які залишилися в сарненському відділку, приєднали до місцевої німецької жандармерії. Тут він знову виконував функції перекладача і завгоспа.

Але ситуація далі мінялася. У 1944 році безпосередньо до Волині наблизився фронт, повернення радянської влади ставало питанням найближчого часу. Хаїм Сигал розумів, що ця влада матиме до нього не менше претензій, ніж повстанці, тож вирішив рухатися на захід із німцями.

Він, може, й хотів би знову, як зазвичай, змінити свого господаря, але тепер така зміна була надто ризикованою і могла завершитися крахом.

Таким чином на початку 1944 року він опиняється біля Білостока, де продовжує службу в жандармерії, а незабаром його переводять у табір у містечку Старосільці.

Тут утримувалися здебільшого поляки, затримані німцями за різноманітні порушення. Досвідчений поліцай Сиголенко стає начальником охорони та заступником коменданта табору.

Але на цьому втеча Сигала на захід не зупинилася - в липні він переїжджає до Східної Пруссії.

Тут у місті Кенігсберг він змінює звичний для нього профіль роботи поліцейського і переходить до німецької служби безпеки СД. 20 листопада 1944 року він отримав документ, який зазначав, що "капітан Сиголенко Кирило Миколайович перебуває на службі в шостому відділенні СД на посаді інформатора".

Його завданням було вивідувати настрої в таборах робітників, вивезених на роботу. Неможливо оцінити, наскільки успішно працював агент Сигал. Він постійно втрачав зв'язок із керівництвом, адже наближення фронту посилювало хаос.

У березні - квітні 1945 року він перебував у Потсдамі, передмісті Берліна, який зазнав нещадних бомбардувань союзників. Сигал зрозумів: головне для нього зараз - не кар'єра, а виживання.

Йому вдалося разом із сім'єю (а на той момент його родина поповнилася ще й дитиною) змішатися з тисячами польських біженців і таким чином безболісно для себе зустріти падіння "Тисячолітнього Райху".

Під час реєстрації він спочатку отримав посвідчення на своє справжнє прізвище та ім'я, хоча назвався жителем Варшави. Але згодом він зрозумів, що за Хаїмом Сигалом теж тягнуться гріхи, за котрі доведеться відповідати, тож при переоформленні документів, яке відбулося у визволеній від німців Польщі, взяв собі інше прізвище. Тепер він Кароль Ковальський.

Вказати польське прізвище йому порадив знайомий єврей, який твердив, що в Польщі після війни дуже зріс антисемітизм.

Хаїм, незважаючи на те, що став поляком, не збирався затримуватися в Польщі. Отримавши нові документи, він із сім'єю повернувся до Німеччини, де вкотре розпочав нове життя в новому образі.

Продовження читайте наступного тижня.

Залиште свій коментар

=

Вибір редакції