Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
Київ: криваве "визволення"

"25 тис входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять — шість днів усе це спливає. Уявляєте?"

Наприкінці вересня 1943 року Червона армія вийшла на лінію Дніпра фронтом у 750 кілометрів. Безпосередньо на її шляху лежав Київ. Навпроти нього зосередилися 13-та, 48-ма, 60-та, 61-ша, 65-та та 3-тя гвардійська армії Південно-Західного фронту. Пізніше до них долучилися ще 40-ва та 27-ма армії Воронізького фронту.

21 вересня підрозділи під командуванням генерала Ніколая Пухова здобули перші плацдарми на правому, західному березі Дніпра у районі Букрина. Наступними днями у смузі від Києва до Черкас захопили ще ряд плацдармів — саме звідси планувалося розгорнути атаку на Київ.

Два послідовні наступи 12 — 15 та 21–23 жовтня закінчилися фіаско. На пересіченому, вкритому горбами та ярами ландшафті не могли розвернутися танки і майже не було необхідного оперативного простору. Зате був вузький закрут, зайнятий німецькими військами. Кращої позиції для оборони, ніж вузька "горловина", стиснута пагорбами, складно придумати і німці використовували її можливості "на всі сто".

Радянський термін “визволення” мав би передбачати здобуття свободи, хоч і необґрунтовано дорогою ціною

Врешті вирішили атакувати з іншого плацдарму — у районі села Лютіж. 24 жовтня надійшов відповідний наказ Ставки. На той час Лютізький плацдарм розширили і в останній третині жовтня спішно передислоковували війська. Солдатів, які вижили після жахів першого форсування Дніпра, змусили повернутися назад і знову форсувати ріку.

Щоб замаскувати переміщення військ, 1 листопада розпочався ще один наступ з Букринського плацдарму. Важливо було зв'язати руки німецькому командуванню, якому постійно не вистачало людського ресурсу: покриття фронту становило 20 км на одну дивізію, тоді як за нормативами вимагалося вчетверо менше.

Наступ на Київ розпочався вранці 3 листопада. Червоноармійці застосували також прийом "психічної атаки": вояки йшли в наступ, увімкнувши всі сирени, всі системи оповіщення, всі фари і освітлювальні засоби — гігантська какофонія високих звуків та різкого світла.

Наступні три дні пройшли у затятих боях. 4 листопада командуючий операцією генерал Ніколай Ватутін кинув у бій резерви, 5 листопада була перерізана залізниця, яка з'єднувала Київ і Коростень. Німецькі війська опинилися під загрозою оточення і відступили з міста.

Зранку 6 листопада передові загони увірвалися до Києва. У центрі міста першими опинилися танкісти Д. Чумаченка.

Цим фіналом бої за Київ не завершилися — 12 листопада німці розпочали контрнаступ, повторно захопили Житомир і небезпека для Києва минула остаточно тільки у грудні.

визволення Києва
Форсування Дніпра. Жовтень 1943 р.

"Чорносвитники"

Радянський термін "визволення" мав би передбачати здобуття свободи, хоч і необґрунтовано дорогою ціною. Натомість один тоталітаризм змінився іншим. Ті ж, чиєю кров'ю було вигнано нацистів з української столиці, досі залишаються за кулісами сухого переліку цифр, дат і енциклопедичних фактів.

За весь час боїв за Київ Червона армія втратила 417 тисяч бійців, тільки безрезультатні наступи з Букринського плацдарму коштували життя 250 тисячам вояків. Переважно це були свіжомобілізовані з довколакиївських сіл, міст і містечок, а також з усіх районів, де проходила армія на підставі наказу Ставки №089.

Цим наказом армія перебирала на себе мобілізацію. Командування військових частин отримало право залучати придатних до військової служби безпосередньо в ході боїв, не очікуючи на поповнення з тилу. Мобілізації підлягали всі чоловіки віком від 18 до 45 років, а 1943 року верхню межу підвищили до 55 років. Фактично "вигрібали" всіх працездатних.

визволення Києва
Зліва направо - Н. Ватутін, К. Москаленко, П. Рибалко. На їхній совісті - життя тисяч "чорносвитників"

Новобранці, перш ніж бути посланими в бій, мали пройти двотижневий вишкіл, але на практиці їх кидали в бої цілком необстріляними. З собою "рекрути" мали мати чистий одяг, взуття і документи, але навіть відсутність останніх не могла завадити змобілізувати людину. Військової форми (а часто і зброї) вони не отримували — тож за темний верхній одяг домашнього крою ці "війська" називали "чорною піхотою", "чорнопіджачники" або "чорносвитники".

На самому початку Київської операції її командувач генерал Ватутін особисто домігся широкої мобілізації "чорносвитників", щоб поповнити втрати під час боїв. Як це виглядало, знаємо зі спогадів тих, хто вцілів, а часом і їхніх дітей.

Серед "чорносвитників" опинився батько одного з найвідоміших дисидентів, Левка Лук'яненка. Восени 1943 року Левкові було тільки 15 років. Його батько, спостерігаючи, як надходять "визволителі", тільки і сказав: "Дітки ж мої, дітки! Йде червона голота… Знову голодуватимете...". За кілька днів Григорія Лук'яненка і інших односельчан погнали в атаку на німецькі позиції недалеко рідного села. Усі вони загинули, посічені кулеметами ворога, на очах у односельчан та рідних....

визволення Києва
Матері і дружини шукають своїх близьких серед загиблих

Ще страшніша доля чекала "чорносвитників" при форсуванні Дніпра. На додачу до типового радянського презирства командування до життя солдатів, перед форсуванням ріки відстали тили. Точніше — на них просто не чекали: Сталін волів здобути Київ до річниці Жовтневої революції 7 листопада.

З довколишніх сіл збирали дошки, двері, бочки, човни і плоти… Але переважну більшість вояцтва, десятки тисяч молодих юнаків і зрілих чоловіків загнали здолати вплав одну з найширших рік Європи.

Плили "з повною викладкою", тобто зі зброєю і спорядженням. Хто мав — надував за старим козацьким звичаєм плащі-намети. Плили восени, у воді температурою нижче 10 градусів. Під вогнем ворожих кулементів, які з високого правого берега Дніпра мали чудові позиції для обстрілу…

Одним з тих, хто пережив форсування Дніпра, був письменник Віктор Астаф'єв. Його спогади стали крилатими: "Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять — шість днів усе це спливає. Уявляєте?". Інші свідки згадували, як воронки від снарядів наповнювалися людською кров'ю і як червоніли води Дніпра... Мабуть, уперше слова з козацьких пісень про почорнілу від крові землю стали реальністю...

визволення Києва
Переправа під кулеметами. Осінь 1943 р.

На форсуванні ріки муки солдат не завершувалися: слід було негайно прийняти бій. Причому без підтримки авіації та артилерії. Результат — у бою за острови Козачий та Ольжинський уціліло тільки 5 (п'ять!) з восьми сотень осіб, яким вдалося переплисти Дніпро. За одне лише село Гребені полягло два батальйони. А таких островів і сіл навколо Києва — десятки...

Щоб уявити собі масштаб трагедії "чорносвитників", досить глянути на статистику. Тільки за вересень — жовтень 1943 року мобілізували, точніше, погнали на смерть 302 тисячі чоловіків різного віку. Аби поповнити втрати, забирали на фронт навіть легкопоранених з госпіталів... Гнали і напівдітей: штучно знизивши призовний вік, мобілізовували шістнадцятирічних. На початку жовтня у бій відправили близько 10 тисяч 16 —19-тирічних юнаків. Багато хто з них навіть не вмів користуватися зброєю, та й самої зброї не вистачало: бувало, одна гвинтівка припадала на 5 - 10 осіб. Не диво, що переважна більшість таких солдатів гинула уже в перший тиждень, а німецькі кулеметники божеволіли на позиціях...

"За ціною не постоїмо": ціна чого?

Заради чого відбувалася така гекатомба? Аби зрозуміти логіку Сталіна, слід глянути на ситуацію осені 1943 року "з висоти пташиного польоту". А тоді союзники висаджуються в Італії. Муссоліні втрачає владу. Розпочинається дискусія про місце відкриття повноцінного другого фронту.

Сталін — якого підтримує Рузвельт — наполягає на Нормандії. Натомість Черчілль висуває ідею висадки у Південній Європі. З точки зору британського прем'єра, Балкани — це "м'яка підчеревина Європи", найбільш вразливий її регіон. А з точки зору військової стратегії — це ще й регіон, віддалений від "центрів сили" Німеччини — нацистам його складно постачати, а населені Балкани надзвичайно вороже настроєними до окупантів людьми. З точки зору політичної — через Балкани найкоротший шлях у Центрально-Східну Європу та найкраще перетяти Москві вихід до басейну Середземного моря.

визволення Києва
Так виглядала вул. Інститутська у листопаді 1943 р.

Без сумніву, тут зіграла свою роль стара традиція британської політики протистояння Росії у її намаганнях оволодіти протоками Дарданелл. Історія не любить "якщо", втім варто зауважити — варіант Черчілля, цілком можливо, дозволив би Східній Європі, в тому числі й Україні, уникнути трагічної долі стати учасниками "соціалістичного табору".

Для керівництва Радянського Союзу Друга Світова була війною не проти нацизму, а за "визволення" максимально можливої кількості країн з їх подальшою "совєтизацією". Радянський Союз мав амбіцію захопити увесь світ. Ну і цілком прагматично: аби не допустити розвалу "великої зони", як іменували СРСР його мешканці, треба було знищити альтернативу. Як мінімум — у Європі.

Військової форми (а часто і зброї) вони не отримували — тож за темний верхній одяг домашнього крою ці “війська” називали “чорною піхотою”, “чорнопіджачники” або “чорносвитники”

Тому Сталін і відкинув пропонований маршалом Рокосовським варіант наступу через Білорусь, традиційний для всіх воєн, які вела Росія, і гнав війська, не рахуючись із втратами, через Україну. Україна — це вихід до моря, вихід до Угорщини, Польщі, Балкан, через них — до Середземного моря і на Балтику... А ще — промисловий і людський ресурс для реалізації імперських амбіцій.

Україна у цій ситуації далі залишалася заручником одночасно власного багатства і власної бездержавності…

ПС. Більше про історію глобального протистояння в Україні можна побачити у виставці Українського інституту національної пам'яті та Центру досліджень визвольного руху "Українська друга світова", яка зараз мандрує містами України.

Залиште свій коментар

Вибір редакції