Ліліпути і велетні

Є така давня українська легенда, яку записав Степан Руданський. Колись велетні ходили по лісу, як по траві. Один юний велетень надибав плугатаря з волами та погоничем, зібрав усіх на долоню і приносить до тата: "А подивись, тату, які я надибав мишенята!"

Тато поглянув і відповів: "То не мишенята, сину, а то такі люди, що після нас будуть".

Так і сталося – після велетнів прийшли такі люди, як ми. "А потому, – оповідає уже гуцульська легенда, – настануть інші люди, менші, і десь що верства, то менші. А по нас ще такі прийдуть, що десять будуть рубати будяка, а дванадцять у печі будуть молотити".

Не конче сприймати усе буквально. Людина змаліти може і не фізично, а духовно. Так от – процес змаління уже пішов. Ліліпути духу зустрічаються на кожному кроці. Ото тільки зазирни в інтернет і бачиш, яка їх тьма.

Ось перша ліпша новина. "13 червня шестеро жінок, які представились мешканками Боярки, відвідали цвинтар, на якому тривають роботи з упорядкування знищених поховань.

Невідомі намагались зібрати більшу кількість людей з числа перехожих, підбурюючи громадян до знищення пам'ятників бійцям Армії УНР. Однак перехожі до закликів "викопувати фашистську нечесть з могил" ставились або негативно, або байдуже".

Яким чином бійці, що загинули у 1918-1920 роках стали фашистами, залишається загадкою. Та цього замало, бо вони ще й "українські бандити".

А ще петлюрівців треба викопувати з могил і вивозити геть на Західну Україну, бо "вони вбивали невинних людей". Наприклад, Симон Петлюра повісив рідну тітку однієї з тих скандальних баб. І не де-небудь, а на Галичині, де вона після війни (!) працювала вчителькою.

Ясна річ, мова про Другу світову війну. При чому тут Петлюра?

Темнота і дрімучість. Хоча чого там дивуватися – ті баби ж училися ще в совєтських школах, а виховувалися на латиноамериканських, а потім і російських серіалах. Мазепа, Петлюра, Бандера – усе це для них фашисти і бандити. Бо хотіли України. А це страшний гріх.

В Галичині збережені й упорядковані могили воїнів царської армії. Ніхто й не зазіхає на них, хоча ця армія, увійшовши в Галичину, першим ділом нищила усі ознаки українства, палила "Просвіти" і школи.

Коли ж січові стрільці разом із австрійським військом зайняли у 1915 році Західну Волинь, яка доти належала до Росії, то відкривали там українські школи і читальні "Просвіти".

Вояки армії УНР були вихідцями з великої України, то були справжні велетні духу, але їх було замало для боротьби на два фронти – проти Денікіна і більшовиків. Коли вони у 1920 році відійшли на терени Польщі і оселилися у таборах, то культурне життя там буяло.

Діяли театри, хори, танцювальні колективи, а часописів видавали стільки, що й не снилося нашій незалежній армії за останні понад двадцять років. Багато хто з таборів рушив до Чехії та навчався в університеті, було серед них чимало письменників, істориків, художників.

І ось тепер ми стали свідками якоїсь звіриної ненависті до героїв. Ліліпути люто ненавидять велетнів.

З бабами ясно. Та біда у тому, що й молодь орієнтується в українській історії не краще, бо історію у нас вчать похапцем, абияк. Та й не лише історію: у нас катастрофічно мало людей, які уміють грамотно писати і висловлюватися. З-поміж міністрів та депутатів це точно одиниці.

Навіть диктори телебачення, які просто зобов'язані знати український правопис перфектно, роблять наголоси на українських словах російські: "одИнадцять", "чотИрнадцять", або вживають чудні фрази "головний біль" (так ніби є ще ручний і ніжний), "грудна клітина" і т. д.

А тепер, аби ще більше затовкти знання української мови, вирішили знову ввести вивчення російської. Який сенс? Кому треба вчитися російської мови – іде в російську школу. Навіщо українській дитині російська?

Мій син ще з малючого віку дивився російськомовні мультики і для нього не було жодних проблем. Відтак він дивився цілі дитячі серіали російською, хоча ніколи її не вчив.

В результаті такої новації будемо мали наступні покоління, які українською будуть володіти ще гірше. І точно не побільшає у нас знавців російської мови, бо знати її будуть лише ті, кому треба знати. А всі решта будуть послуговуватися такою російською, яку ми чуємо з вуст Калєснічєнка, Єфремова або Чєчєтова.

Борони нас Боже від такої російської.

Я оце пишу і думаю собі: а чи не стане моя стаття новою підставою для судового розгляду? Бо цього понеділка відбулося чергове судове засідання: Калєснічєнко проти Віннічюка.

Не дивуйтеся, але саме так і прозвучали наші прізвища. Самого борця з усім українським, звісно ж, не було. Була його помічниця і ще якийсь тип.

Цікаво виходить: за державний кошт, точніше за наш із вами, ця солодка парочка уже четвертий раз приїжджає до Львова. Чому ж наш борець не уклав угоду з фаховим адвокатом, а вирядив своїх штатних помічників?

Вимоги Калєснічєнка фантастичні: я маю зняти свою статтю "Лобизднув поет бутончик" з сайту ТСН. Яким дивом? Я не маю жодного безпосереднього доступу до сайту. Однак представниця депутата чомусь думає, що я володію якимсь "кодом доступу" (може, навіть ще й кодом Да Вінчі) і сам вішаю свої статті, як панталони, коли хочу.

Слухання знову перенесли. Тепер суд буде чекати відповіді редакції сайту, в якому та пояснить, хто вішає і куди.

Тобто суддя, яка має й без того цілу купу важливих кримінальних та цивільних справ, мусить витрачати свій дорогоцінний час на якусь абсолютну дурню тільки тому, що за цією дурнею стирчать вуха нардепа.

Але це насправді божевільно комічна ситуація, бо навіть якщо редакція сайту погодиться зняти цю статтю, то у нетрях інтернету вона розмножена на більш як десяти інших сайтах. Невже невтомний Вадік кинеться судитися ще й з тими сайтами?

О-ой, бачу попереду у мене веселе життя. Ну, та що ж робити – мій тато не горів у танку. Сперми у холодильнику не заморожував, аби через десять років ощасливити мою матінку, то я й не рипаюсь. Ходжу до суду і думаю собі: от коли вимруть ліліпути, хто по них буде?

Юрій Винничук