Щиро кажучи, мене вже якось і не надто обурює їхнє ставлення до нас, громадян відданої їм на поталу країни. Погоджуєшся бути безправним – будь ним
Згадалося це відразу ж по тому, як Микола Рябчук надіслав мені ось цей ютубівський лінк з телесюжетом про Дніпровсько-Тетерівське мисливське господарство, воно ж Сухолуччя:
Хто не бачив – дуже рекомендую. Це допоможе ще краще зрозуміти примітивно-нехитру і водночас безмежно жадібну, просто-таки зажерливу природу найвищої посадової особи цієї країни. Випадок і справді клінічний. Після таких репортажів це стає очевидним. До майбутніх підручників із соціопатології він увійде як «синдром Януковича».
У своєму листі Микола Рябчук додає, що таким-от мисливським запалом Янукович безумовно наслідує Брежнєва. Інших прикладів, гідних наслідування, в нього немає та й звідки їм узятися. Ну, не Махатму ж Ганді йому наслідувати, не Томаша Масарика, та навіть і не Джорджа Вашінґтона! (Хоч останній, кажуть, і не гребував чорношкірими наложницями, себто дещо, гідне наслідування, в ньому таки було).
Але мені здається, що й самого тільки Леоніда Ілліча тут уже недостатньо. Він же, Леонід Ілліч, і сам був лише відблиском, лише тінню, лише наслідувачем, блідою, хоч і бровастою, копією.
Ні, не він першоджерело мисливського натхнення нашого батька нації. Швидше якісь середньовічні барони чи навіть (а чому б і ні?) величні монархи. Полювання було їхньою статусною залежністю, другою війною так би мовити. Лісові масиви у середньовічній Європі, що перебували у власності королів, вважались об’єктом особливого феодального лісового права, суворо пильнованим цілими загонами тодішніх «бійців управління державної охорони». Особливий статус королівських лісів випливав із того, що полювання було основною розвагою короля та його шестірок у проміжках між військовими походами, рицарськими турнірами та іншими надважливими державними справами.
Останнім часом цих надважливих державних справ у нашого керівництва відчутно побільшало. Як розповідають у тому ж репортажі місцеві мешканці (селяни-кріпаки), яким пощастило народитись і жити поруч із сучасними королівськими лісами, до Сухолуччя тепер і зубрів завозитимуть на відстріл. От які, виявляється, турботи в найвищого керівництва! Турботи просто-таки зубрячі, можна сказати.
А це означає – королівські лови набирають усе більшого розмаху. Зубрів завезуть із Біловезької пущі, сайгаків з Асканії Нової, з Карпат ведмедів, з Африки гіпопотамів і слонів.
І що в цьому дивного чи поганого? Дав Бог владу – дасть і дичину. Настріляєшся всмак, нап’єшся свіжої кабанячої крові – і нелегка ноша державного правління не здається вже аж такою неприємною та обтяжливою. Мусять же і в багатостраждальних керівних еліт бути свої маленькі радощі.
В Україні й раніше доволі легко можна було підстрелити будь-яку червонокнижну звірину. Нестор Шуфрич (пам’ятаєте ще цю Надзвичайну Ситуацію?) або Олександр Волков (цієї вже точно не пам’ятаєте) з відчутним задоволенням розкажуть вам про свої численні трофеї, здобуті під час відпочинку від тяжких державних справ. Останній ще й любить полювати на жирафів. Вони і справді являють собою досить екзотичну ціль: що вище цілишся, то складніше влучити.
Однак на тему цілі краще не жартувати. Чи якщо вже й жартувати, то на рівні анонімних ютубних коментаторів: «Ну, будем надеяться, кто-то пьяный придет поохотиться, и жаканом жахнет в самую габаритную цель». Одну таку історію ми вже знаємо. А втім, хіба лиш одну? От і в гаряче любленого нашим монархом придворного поета Чехова є такий твір – «Случай на охоте» називається. Так отож.
За зубрів же теж урешті має хтось помститися. Якщо не закон, то хоча б якісь небесні сили і найвища справедливість у вигляді ну хоча б випадкової кулі, загадкового рикошету та всілякої іншої магії.
Щиро кажучи, мене вже якось і не надто обурює їхнє ставлення до нас, громадян відданої їм на поталу країни. Погоджуєшся бути безправним – будь ним. Не наближайся до лісів, ставків, озер ні на крок. Знай своє місце, кріпаче. Звичайно ж, це ми завинили – от і мусимо тепер повертатися до середньовічних порядків, утримувати короля та його численну загребущу свиту. Проголосували ж – от і завинили. Не всі, звісно, за них голосували, навіть і не половина, а віддуватися всім, колективна відповідальність.
Але значно більше обурює їхнє ставлення до цієї землі – привласнити, розхапати, скористатися, насмоктатися й видушити з неї все. Пам’ятаєте, як принц крові і наслідник престолу з дружбанами раллі в заповіднику влаштував? І як воно називалося? Правильно –Ukraine Trophy.
Уся країна – трофей.
______________________________________________________________________________________________
Переглядаючи тепер на ютубі відео з уривками його різних інтерв’ю (викладено акурат до шістдесятип’ятиріччя), я відкриваю для себе ще й неперевершену самоіронію. Скажімо, хто з наших (чи тих, які в нас найближчі сусіди) музикантів, зможе отак нещадно назвати себе музичною проституткою? Правильно – жоден. А скільки з них щодня іменують себе народними, заслуженими, героями?