Любити Україну по-російськи

Останні 25 років Україна здає дуже тяжкий екзамен. Екзамен на стабільність і демократію. Це вдається їй набагато краще, ніж Росії, при тому що вона робить це на голодний шлунок.

Росія хоча економічно розвивається і стабілізується, політично – у позитивному сенсі – не змінюється. Україна ж не має розвинутої економіки і живе від кризи до кризи, але разом з тим з усіх цих кризових моментів  вона виходить  більш-менш достойно, з новим політичним досвідом.

Україна і Росія між собою дуже сильно пов'язані з історичних і географічних причин – і це неминуче. Вони як сполучні посудини. Однак, на щастя, Україна пов'язана не лише з Росією, а й із західним світом, що значною мірою обумовлює її відмінність.

Головна різниця між Росією і Україною не в мові і навіть не в культурі, а у політичних традиціях, які тісно пов'язані з історією, зокрема, періодом козацької доби. Козаки були і в Росії і в Україні, однак на відміну від Росії українську історію без козаків написати не можливо. Вони є центральним символом української історії тому що вони заснували традицію самоуправління. Часом хаотичного, часом "гуляй-поле", але все-таки самоуправління. Це історія народу, яка пишеться знизу. Це історія суспільства, яке хоче стати державою. Але це не історія держави, як у випадку з Росією.

Власне, як ідеологи "руського міра" багато зусиль витратили на те, щоб стерти мовні і культурні межі Україною і Росією, стверджуючи, що українська мова – це усього лише російський діалект, а історія України є лише частиною "великоросійської" історії, так само українці і будують свій міф. Наприклад, доводять, що українська мова – це мова Київської Русі і вона докорінно відрізняється від російської, що українці завжди були європейцями, на відміну від росіян, хуторян і азіатів.

Насправді існують різні України і різні Росії. З історичної точки зору для опису реальності краще підходить множина, а не однина. Умовно кажучи, є Росія Путіна і є Росія Нємцова, є Росія Солженіцина і є Росія Распутіна. Щодо України те ж саме: є Україна Драгоманова і є Україна Донцова, є Україна Януковича і Україна помаранчевого табору. Однак важливо, хто з них домінує. Зараз у Росії домінує одна з найгірш можливих Росій, а в Україні – одна з найкращих. І в цьому головна відмінність.

Росія яка є зараз, це та Росія, якою росіяни навряд чи пишатимуться через 100 років. Натомість Україна, яка є зараз, це суспільство, якого ми довго не мали, в багатьох моментах воно красиве і навіть зворушливе, і поза всякими сумнівами, якщо цій Україні вдасться нарешті зробити те, що вона обіцяє – провести реформи і змінитися – ми нею пишатимемося.

Питання, які нас роз’єднують, зокрема, це питання Другої світової війни і питання російської мови, варто заморозити

Ця, нинішня Україна, зараз має більші шанси перспективи, на історичне майбутнє, ніж путінська Росія, у якої майбутнього немає.   

Головна проблема Росії зараз – відсутність мети. Бо "руській мір" серйозною ідеєю вважати не можна. Натомість Україна таку ідею має. І хоча  вона може бути помилковою й навіть утопічною, але, як відомо з історії, утопії часто рухали вперед певні політичні проекти.   

Те, що Україна зараз має кращі шанси, ніж Росія, обумовлено не лише тим, що вона мала іншу історію, а й тим, що їй за останні 25 років вдалося подолати небезпеки, у першу чергу, небезпеку авторитаризму, які для Росії виявилися непоборними. Хоч якби про Україну говорили, зрозуміло, ані путінський авторитарний режим, ані лукашенківський в Україні практично неможливий. Янукович спробував це зробити, і був жорстоко покараний.

Якщо ми хочемо перемогти Путіна, ми маємо знайти формат альтернативного проекту Росії в Україні. Стратегією України має стати будування "іншої" Росії у себе вдома, створення умови для домінування, умовно кажучи, Росії Нємцова.

За останні декілька років, а Майдан це показав особливо, в Україні виникла нова ідентичність - російськомовні українські патріоти. Їх дуже багато, і вони дуже сильні. Коли мені знайомі говорять, що українська мова – ключове питання для України, я звертаю їхню увагу на те, що більшість солдатів і офіцерів в зоні АТО розмовляють російською. І це є одна з найбільших і найкращих ознак, що українська нація має інший історичний шлях, який зокрема включає в себе російську мову.

Один одеський блогер  рік тому сформулював ідею, яка може виглядає смішно, однак разом з тим у ній є раціональне зерно. Він сказав: давайте визнаємо, що російська мова в Україні – це геть інакша російська мова, ніж та, що є у Росії. Хоча б тому, що в Україні російська мова – є мова демократії і європейського вибору. Російська мова в Україні має свій власний набір правил:  загадайте відому історію з "поребриком" у Слов'янську,  росіяни в Україні все більше говорять "в Україні", а не "на Україні".

Добре було б, якби ця російськомовна група українців трактувала себе одночасно як "іншу" Росію, творила в Україні майданчик для майбутньої великої Росії Герцена і Нємцова.

Найгірше, що може статися - грати за правилами Путіна на його території. Тут він буде вигравати. Наша альтернативна стратегія має полягати у тому, що ми маємо грати на своїй території і перетягати Путіна на свою, зокрема, через фактор існування цього російськомовного українського патріотизму. Це наша перевага, а не недолік.

Треба усвідомити, що для України зараз немає іншої мети, ніж модернізація країни. В першу чергу, політичної, бо без неї економічна модернізація неможлива. Зрештою, заради цього люди стояли на двох Майданах. Це завдання має чітко нам обумовити стратегію: питання, які нас роз'єднують, зокрема, це питання Другої світової війни і питання російської мови, варто заморозити.

Вся Європа побудована на системі міжнаціональних примирень: Франції з Німеччиною, Німеччини з Польщею і, очевидно, як центральний символ – Голокост, за який всі усвідомлюють свою провину. Однак ця міжнародна система не буде стабільною і безпечною, поки не буде українсько-російського примирення. Але зараз це неможливо тому що до танцю треба двох, а Путін не хоче "танцювати", вважаючи примирення ознакою слабкості. Поки не сталося російсько-українського примирення, має статися хоча б українсько-українське примирення. Принаймні  між різними частинами України. Скажімо, Дніпропетровськ  показує один з найбільших рівнів підтримки АТО, але разом з тим, серед дніпропетровців Бандера залишається однією з найбільш неприйнятних історичних постатей.

Є дуже вагомі підстави для цього примирення. Хоч як дивно, але найбільше нас об'єднують – як антигерої – Путін і Янукович. І це дуже широке поле для конструювання нової історичної пам'яті. А щоразу повертаючись до питань ідентичності, ми починаємо грати на полі Путіна за його правилами. Путін хоче нав'язати Україні дискусію щодо національної ідентичності. Натомість наше поле – це поле цінностей.