Любов з акцентом

Коли я був малим, то одного разу почув приказку, що її з невідомих причин запам’ятав назавжди: "Жінка п’яна – в хаті радість". Минуло багато років, і якось я вкотре опинився у товаристві значно молодших від мене людей. Ми обговорювали всілякі смішні стереотипи, і несподівано для себе я помітив, що гумору тієї приказки ніхто з них не розуміє. При цьому мене ще й запитали: "А чому вона має бути п’яною? Вона ж тоді просто засне – і жодної радості в хаті вже не трапиться".

Мені було важко не погодитися з резоном цієї зауваги. Теперішня молодь не тільки набагато розкутіша, вона ще й значно розсудливіша за своїх батьків-попередників. Хоч навіть цей очевидний факт не здатен скасувати мою любов до всіх – як до питущих, так і до не дуже питущих жінок. І любов питущих здається мені якоюсь щемкішою. Ось один її приклад. Я його пам’ятаю з підліткових часів, коли подібні речі врізаються в нас із особливою гостротою.

Поруч із нами, в наступному під’їзді, мешкали дещо дивні сусіди. Подружня пара, чоловік був цілком без ніг, здається, він утратив їх на війні або внаслідок якоїсь травми чи хвороби, його дружина – загалом нормальна, принаймні, без видимих відхилень, хіба що занадто криклива, але яке ж це в наших краях відхилення. Дітей, здається, в них не було. Зате чуттєві пристрасті між ними вирували такі, що навіть італійці позаздрили б.

Колишній вояка щодня виїжджав у двір своїм візком, уміло маневруючи на асфальті між нами, юними футболістами, та нашим м’ячем. А слідом, завжди збуджена та наелектризована, вибігала його дружина. Я досі не знаю, чи справді між ними існував аж такий потяг. Можливо, її збудження посилювалося дією горілки, до котрої вони обоє залюбки прикладалися. Але чи не кожного дня він відчайдушно намагався вирватися на своїй колісниці з виснажливого сімейного гнізда і, озираючись на неї, ще й ніби апелюючи до присутніх, кричав на все подвір’я і горло: "Ну, чого ти вчепилась до інваліда?!".

Мені завжди було трохи шкода його. Я думав, що він понад усе на світі прагне втекти від неї подалі, й це йому не вдається. Але тепер, пробувши й сам багато років у щасливому шлюбі, я розумію: насправді він кричав для того, щоб вона не відчепилася ніколи. Щоб їй завжди було так само гаряче й небайдуже. У тому й був сенс усіх цих щоденних любовних вистав. Хочеться думати, що так воно в них було б і без алкоголю.

А зараз я дозволю собі відхилитися від головної теми, до якої все одно повернуся. Відхиляюсь я з однієї причини – на календарі 14 березня. І це означає, що рівно за місяць, 14 квітня, у Києві, в нас із гуртом "Карбідо" розпочнеться невеличкий тур, своєрідний зе бест із попередніх двох програм, "Самогон" та "Цинамон", та водночас прелюдія до третьої – "Абсент". Саме тому ми вирішили назвати це дійство "Аперитив-тур".

Як бачите, до головної теми, любові та випивки, я вплітаю ще й музику. Карбіди – музиканти дуже незвичайні. Можливо, якби вони не були такими винахідливими й універсальними, то настільки безнадійний немузикант, як я, ніколи б і не спромігся записати з ними аж майже три альбоми.

А ще прикметно, що мій улюблений барабанник Петер-Конрадин Цумтор (за сумісництвом, учасник нашого з карбідами "Цинамону" й "Абсенту"), є видатним улюбленцем жінок. До нього тягнуться жінки будь-якого віку й національності, не кажучи про релігійну конфесію чи соціальний стан. Петер живе в невеличкому швейцарському селі в кантоні Ґраубюнден, а концертує по всьому світу, бо на ударних інструментах він може зіграти все, тож його запрошують. Але найбільше він мріє про те, щоби хоч раз побувати в Житомирі – тільки тому, що там народився великий піаніст Святослав Теофілович Ріхтер. Петер схиляється перед ним, як перед Богом. Під його впливом він почав брати уроки гри на фортепіано. І в нього це виходить дедалі краще. От тільки до Житомира нас чомусь ніяк не запрошують.

На батьківщині Петера, у Швейцарії, свого часу й винайшли той напій, котрий ми звикли вважати сучасним абсентом. Після одного жахливого випадку, спричиненого надмірностями у вживанні, його там-таки першими серед усіх країн і заборонили. Здається, його заборонено в більшості країн світу.

Наприклад, абсент і досі під забороною у США. Свого часу величезну хвилю невдоволення в американському суспільстві здійняли світлини, де тоді ще перша леді Гіларі Клінтон сфотографувалась у Празі з келишком абсенту. Вона, щоправда, не тримала його в руці, тож лишається загадкою, чи взагалі вона його пила.

Це питання мучило десятки тисяч добропорядних американців і породило серед них не одну суперечку. Деякі стверджували, що пила – з такою впевненістю, ніби самі наливали. Інші переконували, що тільки вдавала, кокетуючи для фотки. Прихильники версії №2 знали, що кажуть. Адже, як зауважує ще одна мудра українська приказка, "Жінка без мужа і пити недужа". А добряги Біла якраз поруч і не було.

________________________________________________________________________________

Читайте також:

Мавпи не махлюють

Махлювання – ось мистецтво, в якому ми попереду всієї планети. Звідси і культ "Євробачення" - бо є простір для махлювання, є маневр, є навик, є рідна совдепівська – перепрошую за варваризм – смєкалка.