Марк Дакаскос: малий, але швидкий

В гостях у "Tkachenko.ua" відомий американський актор якого ви, напевно, пам'ятаєте по фільму "Тільки найсильніший" Марк Дакаскос.

Вітаю.

Вітаю.

Приємно познайомитись.

Мені теж. Радий Вас бачити.

Наші журналістки здивувалися, що у житті Ви значно мініатюрніший, ніж виглядаєте на екрані. Яка ваша вага?

Охххх. Яка моя вага... Мабуть, десь сто-сто п'ятдесят фунтів. Скільки ж це в кілограмах???... Здається, десь 65-70. Це залежить від того, в якому фільмі я знімаюсь, що я їм, наскільки інтенсивно тренуюсь...

Ви ж б'єтеся із противниками, які крупніші за Вас... Наскільки більшим може бути партнер за ваговою категорією?

Ну, як Вам сказати... В юності, перед змаганнями та турнірами я іноді панікував. Якось почав скиглити батькові: "Подивись на того хлопця, мені з ним битися, він же справжнє здоровило!" Тоді тато запитав: "Марк, наскільки великою є куля?". Я знизую плечима, кажу: "Десь така" (показує). І ту його фразу я запам'ятав на все життя, він сказав: "Будь швидким, бий першим!". Звісно, в деяких спортивних змаганнях у крупнішої людини більше переваг. Але на вулиці, під час справжньої бійки, у самозахисті буває по-іншому. Навіть якщо ти поступаєшся противнику в розмірах, ти можеш бити у вразливі місця. Наприклад, очні яблука. Як би сильно боєць не махав кулаками (махає), неможливо накачати м'язи навколо очей, або горло, пахви, колінні суглоби... Варіантів багато. Якщо ти менший – маєш бити першим і бути дуже швидким.

Отже, Ви мусите атакувати першим?

Абсолютно вірно.

Ви володієте різними видами бойових мистецтв, що спонукало Вас додати до кунг фу та дзюдо ще й капоейру?

Знаєте, мої батьки викладають кунг фу і я усе життя ним займаюсь. А капоейрою захопився... через розбите серце! Саме так. У мене була дівчина, ми серйозно посварилися і розійшлися. Мені треба було на щось відволіктися, змінити життя. Я хотів спробувати щось нове, бо був у дуже поганому стані, майже депресивному... Я кілька років десь-щось чув про капоейру. І тут вирішив для себе – чому б ні. Я пішов у студію капоейри і, ще до того, як заглянув у зал, уже захопився цією музикою. Ті барабани, беримбáу так класно звучали, мені стало так добре. Я одразу почав рухатися в ритмі музики. Всередині було повно молоді. Хтось танцював, хтось просто плескав. Ті хлопці практикували бойове мистецтво і при цьому усміхалися! Я був наче під гіпнозом, не міг відірвати очей від цього видовища. А енергетика! Швидкість, позитив. Я просто закохався у капоейру і почав брати уроки у цій школі.

Після усіх ролей у Голівуді Ви почуваєтесь спортсменом, який став актором, чи актором, який практикує бойові мистецтва на екрані?

Хороше запитання. Я займаюсь бойовими мистецтвами набагато довше, ніж знімаюсь у кіно. І, мабуть, правильно було б відповісти, що у першу чергу я завжди залишатимусь спортсменом, бійцем. Тому що присвятив цьому більшу частину життя. Водночас я заробляю на життя зйомками у кіно. І бойові мистецтва, які я демонструю на екрані, часто відрізняються від тих, якими я займаюсь у житті. Це кіношні бойові мистецтва. І вони зовсім інші.

А що Ви практикуєте в житті?

Зараз практикую Муай Тай. Крім того, мій батько винайшов власний бойовий стиль, що називається "Вун Хоп Куен До". І він не кіношний, не вигаданий. Це справжній самозахист для вулиці. Наприклад, ви уночі йдете до своєї машини. І на вас нападають двоє. Немає часу на те, щоб переодягнутися, зняти взуття, розігрітися. Ви мусите битися, захистити себе. І це те, на чому мій батько спеціалізується, те, з чого я починав.

Багато людей за межами США уявляють Голівуд, як казку. А що для актора, який там працює, означає бути успішним?

Я почуваюся справжнім щасливчиком, вважаю, що це великий привілей бути затребуваним актором у Голівуді. Моя кар'єра – це мрія, що здійснилася. Адже якщо ти актор-початківець, це зовсім непросто – отримати роль у Лос-Анджелесі. Але спрівпраця із великими компаніями дарує багато можливостей. Враховуючи, що я досить пізно задумався про акторство, уважаю свою кар'єру достатньо непоганою. А що це означає для мене? Це цікаво, тому що з кожним новим проектом, з кожним днем, коли я граю, мені дедалі більше подобається акторство. Цей бізнес скажений, адже я досі часто граю другорядні ролі, і узагалі – зробити фільм від початку до кінця – дуже непросто. Але те, що я граю, виступаю перед публікою, можливо, торкаюсь людських сердець – це дуже особливе відчуття.

А якими критеріями можна виміряти успіх у Голівуді? Оскарами, кількістю мільйонів у кишені?

Хороше питання! Якщо вимірювати успіх з матеріалістичної точки зору це, мабуть, Оскар... Але для мене бути успішним актором означає жити своєю грою і насолоджуватися тим, що ти робиш. Адже я щасливий, коли працюю. Це і є успіх, бо я знаю багатьох людей, які змушені ходити на роботу, але не отримують від цього жодного задоволення. Я ж дуже щасливий. Бо роблю те, що хочу.

Тобто, можна сказати, що Ви живете в гармонії.

Так.

А от якщо Ви отримуєте сценарій, який Вам ну зовсім нецікавий...

Так, так, таке теж трапляється (усміхається)...

То що Ви робите у такому випадку?

Це також хороше питання. Як актору мені пощастило грати у стрічках, які мені справді подобаються. Але буває усіляке. Адже у мене є родина, яку я маю годувати. Навіть якщо мені не дуже подобається сценарій, я намагаюся знайти у ньому щось особливе. Якщо ж не вдається ні за що зачепитися, то братися за цю роль не буду!!! Якось я знімався у стрічці "Братство вовка". Це було багато років тому і разом зі мною у цьому фільмі грала Моніка Белуччі. Через два роки після "Братства вовка" мені запропонували роль у іншій стрічці, також із Монікою. Пропонували величезні гроші – більші, ніж я будь-коли заробляв у своєму житті. Я подумав "Вау! Це може бути цікаво. Сподіваюся, сценарій хороший". Я прочитав його... Він був просто жахливим! Я розгубився, подзвонив Моніці і запитав, що вона думає про цю пропозицію. Моніка відповіла: "Марк". Точніше, так: "Марко, (сміється), вони пропонують хороші гроші, але якщо ми там знімемося, то це може стати нашою останньою роботою у кіно". Тож ми обоє відмовилися! Хоча це був найбільший гонорар, який мені будь-коли пропонували.

До речі, Ви згадали про Моніку Белуччі. В її венах, як і у Ваших, змішана кров різних національностей. Можете назвати, скількох?

Моя мати наполовину ірландка, наполовину японка.

Дві.

Дві. У венах мого батька тече китайська, іспанська, філіппінська кров.

П'ять

Так. Наше прізвище має грецьке коріння. Але це дуже умовно. Я не вписую Грецію в своє свідоцтво про народження. Тож п'ять. Ірландська, японська, китайська, іспанська, філіппінська кров.

То Ви себе ким більше відчуваєте?

Ха! Ну, я американець, бо народився я в Америці. Але на Гавайях – у штаті, де я з'явився на світ, для людей таке строкате походження є типовим. Адже у нас там багато військових, іммігрантів з різних країн, зокрема й європейських. То ж хто я? Я й сам уже заплутався.

Мабуть, гаваєць?

Так. Але якщо я називаю себе гавайцем, треба уточнити – за народженням. А не за походженням. Адже у цьому штаті є люди, чиї сім'ї мешкають на Гавайях по двісті, триста, чотириста років.

А яка культура для Вас найближча?

Це хороше питання. Я народився на Гавайях, у США. Мої батьки викладають кунг фу, тож звісно багато азійського впливу. А от юнацькі роки мої пройшли у Гамбурзі, в Німеччині. То ж я навчився сприймати усі культури і почуваюся однаково комфортно, куди б я не приїхав.

Вас тренувала друга дружина батька...

Дякую Вам за хороше дослідження.

А це не дивно, що жінка навчала хлопця битися?

Я можу розповісти Вам історію, яка чудово характеризує мою матір. Вона може здивувати Вас, але це чиста правда. У віці шістнадцяти років я бився за школу батька, у старшій чоловічій групі. Там було 5 хлопців. Я наймолодший. Моєму найкращому другу було 18, іншим хлопцям 20, 21 і, здається, 22. Тобто усі дуже юні. Ми виступали на турнірі проти найкращих бійців – спортсменів із західної Європи, з Західного Берліна. Вони були просто величезні – усі як на підбір, високі, сильні, красиві. Усі ніби Дольф Лундгрен. Вау! Ніби боги. О ні! Ми мусимо з ними битися! 5 тисяч глядачів, ринг у центрі. Німець проти хлопця з батькової команди. Перший бій, другий, третій... Я під четвертим номером. Виходжу на ринг. Вітаю рефері, вітаю противника. Починається бій і (показує) він б'є мене в голову. Тече кров. Я піднімаюсь. Перерва. Іду до матері, вона протирає мені обличчя і я не витримую. Кажу: "Мамо, я не думаю, що зможу перемогти, мені страшно" (імітує ляпас). "Ти Дакаскос!" - каже мама. - "Іди і бийся!" Це був переломний момент у моєму житті. Я прийняв виклик і запам'ятав, що мушу бути сильним. Не важливо, виграєш ти чи програєш. Головне – ніколи не здаватися. Якби я сказав "Маааамо, я не можу!", то чи досяг би чогось у житті? Ця історія визначальна для мене. Це була мить, коли я зрозумів, яким Я маю бути. І до речі, я тоді переміг! Але це не головне. Найважливіше, що не відступив, не побоявся!!! Хоча і досі лячно, коли згадую. Тепер я розповідаю цю історію своїм дітям і пригадую її щоразу, коли боюсь чогось. Бо хіба можна стати хоробрим переможцем, якщо спершу добряче не злякатися?

До речі, для Вас бойові мистецтва - це спосіб стати сильним чи різновид філософії?

Так і так. Я радий, що ви запитуєте про це, адже у багатьох склалося враження, що бойові мистецтва існують лише, щоб товкти людям пики. Та це лише маленька складова. Я використовую філософію бойвих мистецтв в усьому, що роблю. Кунг фу. Люди думають, що це бійка. Насправді сам термін "кунг фу" означає "постійна робота над собою, вдосконалення майстерності". То ж і фантастичний кухар насправді "кунг фу" у своїй справі. Ви – "кунг фу" у своєму шоу. Тяжка робота, самовдосконалення, майстерність. А в бойових мистецтвах ви використовуєте набуті знання, щоб захиститися. Але вони також навчають поважати себе, своє тіло, тіла інших людей. Тут в центрі уваги - дисципліна. Щоб оволодіти технікою, необхідно багато працювати, бути смиренним. І це ключова річ у бойових мистецтвах. Завжди існує хтось кращий. Я думав, що з роками буду сильнішим, ніж батько. Але цього не сталося. Йому 69 років і він досі може покласти мене на лопатки із заплющеними очима. І треба сприймати це спокійно. Усі мої вчителі і з Муай Тай і з капоейри можуть легко мене відлупцювати. Коли усвідомлюєш це, маєш два шляхи. Сказати собі: "Вау! Вони кращі за мене, я нікчема!" Або: "Нічого, нині вони кращі і це чудово! А завтра і я стану сильнішим!". І я обираю другий варіант. В акторстві, в бойових мистецтвах, в усьому. Якщо є хтось кращий – чудово. Я стану його учнем.

Вам потрібно тренуватися щодня?

Так.

І що саме Ви робите?

Як і у Вас, у мене шалений графік, я постійно подорожую з країни в країну. І залежно від того, де я, змінюється розклад і тип моїх тренувань. Коли немає спортзали, я тренуюсь просто у готельному номері. Наприклад, над деякими дверима є невеличкий виступ. Я підтягуюсь на самих лише пальцях. Качаю пресс. Можу попрацювати над шпагатом, гнучкістю. Для мене не існує виправдань, щоб не тренуватися. Я цим займаюся усе життя, і мені стає погано без фізичних навантажень.

Це правда, що Ви збиралися стати монахом?

Я просто вражений Вашим дослідженням. Так. У мене шалена історія життя. У 17 років я жив у Німеччині, це був непростий час для моєї родини. Через певні проблеми мене оточували пригнічені люди, з розбитими серцями, емоційно виснажені. І я подумав, що можу допомогти цим людям і допомогти собі – не з матеріальної точки зору, а зсередини, зцілити власний внутрішній світ. Я продав свої барабани, забрав усі накопичені гроші, зароблені в школі батька і купив квиток до Тайваню. Там я вивчав китайську мову, бойові мистецтва і виношував плани стати Шаолінським монахом. А стати ним я захотів після того, як подивився фільм із Джетом Лі "Храм Шаоліня". Там така історія: у бійця є певні душевні проблеми, тому що погані хлопці убили його батька. Але герой стає монахом і не може убивати. Йому вдалося подолати свої проблеми завдяки наставнику, який навчив жити із цим безумством. Я думав, що теж потребую допомоги.

А коли Ви відмовилися від цього рішення?

Було кілька факторів. Перший і найголовніший – неймовірно вродлива гавайська дівчина, танцівниця. Друга причина, і це чиста правда – я дуже втомився від злиднів, і життя на копійки. Я ж заробляв гроші, даючи уроки англійської і німецької. Тайвань був третім місцем проживання, до якого я мав пристосуватися у свої 17. Після Гавайїв, Каліфорнії, Колорадо і Німеччини. Я був дуже молодий, жив сам і ледве вдавалося оплачувати житло, уроки китайської та заняття із кунг фу. Коли я віддавав за усе це гроші, залишалося близько долара – півтора на день. Я жив дуже далеко від школи кунг-фу, в якій займався. Щодня у мене був вибір: або їхати на автобусі і залишатися голодним, або поїсти, а потім кілька годин йти пішки на заняття. Після шести місяців такого життя я був виснажений і страшенно голодний. Тому, коли мені зателефонував батько і сказав: "Марк, мені потрібна допомога у школі. У нас багато учнів. Будь ласка, повертайся", - для мене це був чудовий привід відповісти: "Так, татку, звичайно я допоможу". Але насправді в ту мить я думав не про "синівський обов'язок", а про батьків холодильник, набитий їжею, про гарячий душ, бо на Тайвані була лише холодна вода. Тобто у двобої за духовність переміг мій шлунок! :))

Це Вас і спонукало стати ведучим кулінарного шоу "Залізний шеф-кухар"?

Так. Іронічно, правда? Я часто кажу друзям: "Уявіть, хлопець, який не мав що їсти, нині їсть занадто багато". Так, це неймовірно. Я залізний шеф-кухар Америки у Нью-Йорку. Ми робимо це шоу уже 6 років, зняли близько 200 програм. І справи йдуть настільки добре, що навіть плануємо робити шоу на Бродвеї. Наступного року розпочинаємо репетиції.

З таким досвідом Ви напевне вже стали вправним кухарем?

На жаль, ні. Ці кухарі, які беруть участь у шоу, дуже сильні у своїй справі! Я не можу нічого зрозуміти, вони надто швидкі. Формат такий: я оголошую секретний інгредієнт, який має бути в усіх стравах. Наприклад, помідор чи огірок. У них є 60 хвилин подумати і створити 5 страв. Судді вирішують, хто впорався із завданням краще за усіх. Але ці хлопці та дівчата працюють так швидко і роблять такі складні речі, що я вже багато років поспіль не можу вирахувати рецепти, не можу навчитися так готувати. Тому я дуже ціную роботу професіоналів.

А чи Ви відкрили для себе якісь суто українські продукти. Наприклад, сало, це такий особливий вид бекону без м'яса. Ви про нього чули?

Знаєте, так. Я чув про сало. Але, на жаль не спробував його. Зате я їв борщ. Моя прекрасна перекладачка розповіла, що її мама просила передати – той борщ, який я їв у ресторані, не можна навіть порівняти із тим, що вона готує вдома. Я вірю, домашні страви набагато кращі. Але, думаю, кожна мама впевнена, що саме її борщ найкращий.

Ви знімаєтесь у дуже успішному серіалі "Гавайї 5.0"

Так, правильно

А чи не хотілося стати трохи по той бік камери. Наприклад, почати писати сценарії чи взятися за режисуру?

Так, так, так, так! Ще до того, як я почав зніматися у кіно, у мене було дві ідеї – стати монахом і письменником. Я писав поеми та короткі оповідання. Нині пишу сценарії. Працюю над кількома різними проектами. Дуже люблю писати, розповідати історії.

Тобто у вас уже є досвід написання сценаріїв?

Так, але вони ще не втілені у життя. То ж писати я хочу, це точно. І, звичайно, режисура. От тоді розійдуся!!! Сам обиратиму, з ким працювати, кого знімати, що знімати... Ех... Тобто план на майбутнє дуже чіткий: написати сценарій, зняти по ньому кіно і самостійно його продюсувати.

Отже, якщо все це вдасться, чого я Вам бажаю, то що це буде за проект?

Напевне, мої шанувальники розраховують побачити екшн. Але в моїх улюблених фільмах, принаймні, половині з них – дуже мало екшену. Я маю на увазі усі ці спецефекти і бійки. Екшн, усі ці неймовірні переживання та пригоди мають бути на рівні серця.

Які це фільми?

Які? Наприклад, "Касабланка". Обожнюю. Або "Римські канікули" із Одрі Хепберн, де вона в Італії. Смішно, але я дуже люблю фільм "Рокі", хоча там багато боксу. Нещодавно я переглядав його разом із дітьми. І вкотре вражений – коли ти дивишся першу частину "Рокі", думаєш: "Забагато бійок". Але насправді, я вважаю, Сильвестр Сталлоне зробив просто блискучу стрічку. Адже вся ця історія про спорт метафорично розповідає про життя. Насправді там мало боксу, зате багато роздумів – справжня драма, зроблена із душею. Про хлопця, який мав вистояти до кінця і якому вдалося це зробити. Я дуже люблю людські історії. І думаю, що коли робитиму фільми екшн, крім бойових мистецтв у них буде багато сердечних переживань, це будуть історії про людей, про їхні взаємини. Пам'ятаєте фільм "Карате кід" із Петом Моріто? Це дуже проста історія про хлопчика, якого били у школі, і який вирішив навчитися захищати себе. Джекі Чан та Джейден Сміт нещодавно зробили рімейк. І мені в цій стрічці все подобається. Хлопець має навчитися битися, але при цьому вчиться думати, робити все з душею, цінувати життя. Думаю, те, що я хочу робити... фільми про бойові мистецтва повинні містити більше цього (показує серце) і менше цього (показує кулаки).

Я боявся, коли Ви згадали "Касабланку" та "Римські канікули", що Ви збираєтесь знімати романтичні фільми.

Мені вони дуже подобаються, чесно! От правда, чому, чому не може бути більше таких стрічок як "Тигр, що підкрадається, дракон, що ховається"? Чудова любовна історія. А на тлі – бойові мистецтва. Думаю, зможу робити щось подібне. Адже історія – це найважливіше. Наприклад я, якщо захочу подивитися хорошу бійку – увімкну телевізор та перегляну спортивні змагання, де суцільні (ху-ху-ху) прийоми та гімнастичні трюки. Але у кіно чи телешоу важливо зачепити глядача за живе. Торкнутися його почуттів – змусити сміятися чи плакати. А якщо при цьому ще й є екшн – чудово! Але це другорядне. Головне – це справжня історія, саме в ній ключ успіху.

Наскільки я знаю, Ваш батько був одружений шість разів.

Так.

А Ви один!

Ви справді найкращий у своїй справі! Так. Він був одружений шість разів. Я розумію це. Чоловік любить жінок. Добре. Ми усі любимо жінок. Але проблема – розбиті серця, скалічені душі. Ти одружуєшся, народжуєш дитину, розлучаєшся, знову одружуєшся – знову дитина, знову розлучення. І так кілька разів. Не важливо, як сильно ти любиш своїх дітей. У добі усього 24 години і як ти можеш встигнути провести цей час з усіма своїми дітьми, з усіма своїми дружинами? Це неможливо. Спочатку, я думав, що ніколи не одружуся, тому що мій батько наодружувався за нас обох. Я не збирався мати й дітей, тому що у нього їх також достатньо. Але я зустрів жінку і інстинкт підказав: вона буде чудовою матір'ю. На щастя, я не помилився. Вона неймовірна жінка. Я страшенно люблю наших дітей. І не можу уявити іншої родини, я хочу бути з нею поруч весь час. Я хочу ще дітей, але ж їм треба приділяти чимало уваги, на це постійно бракує часу. Мій батько, який одружувався багато разів, часто обділяв увагою деяких своїх дітей. Мені в цьому плані більше пощастило, бо я був його первістком, я був змалечку поруч у школі кунг фу. Але інші дуже страждали через його неуважність та зайнятість.

Отже, Ви намагаєтеся бути більш уважним до своїх дітей. А от які Ви їм даєте поради?

Часто кажу їм: "Усе, що ми говоримо і робимо, має наслідки". Вони малі, можливо, спочатку для них це звучало дивно. Далай Лама якось сказав: "Це дуже виснажливо, бути мужнім в усіх своїх висловлюваннях та думках". Справжній чоловік не повинен говорити багато. Подивіться, у нас один рот, але два ока і два вуха. Отже, ми маємо спостерігати і слухати, використовувати це, більше ніж це (показує). І по-справжньому зрозуміти, почути, що Вам говорять – це дуже непросто. Діти ідуть в школу, можуть образити там когось, їх хтось образить... Вони не завжди думають про наслідки своїх дій. Навіть дома, коли діти їдять і кидають сміття на підлогу, я кажу: "Прибери. Або, уяви, якщо це сміття не винести, воно може потрапити у річку, звідти у океан. Там цей непотріб з'їсть риба, яка може через це померти". Все, що ми робимо, навіть найдрібніші вчинки мають наслідки, часто – непередбачувані. Це дуже важливо.

Виявляється, Ви філософ! Дякую. Ви багато подорожуєте. Що найбільше вражає у нових країнах, нових людях?

Що більше я подорожую, то більше переконуюся: наскільки ми схожі, але при цьому різні у багатьох ситуаціях. Сьогодні у мене був справді чудовий досвід. Вдень ми робили прес-конференцію і після неї, традиційно, журналісти і прихильники вишикувалися в чергу за автографами та фотографіями. Я бував у місцях, де такі моменти лякають. Зазвичай люди поводяться дуже грубо, штовхаються, сваряться, вигукуючи: "Ти уже сфотографувався, тепер моя черга!" Стільки агресії! Але в Києві все було зовсім по-іншому. Люди тут дуже ввічливі, спокійні.

Справді? Ви впевнені, що це справді було не в Києві?

Саме так! Люди дуже добрі, особливі. Можливо, мені просто пощастило сьогодні, а насправді все по-іншому. Не знаю. Але я уже третій день в Україні. І задоволений усім. Ваша країна просто фантастична! Я багато подорожую і можу порівнювати, то ж кажу це із впевненістю.

І я скажу: "Алоха", бо я з Гавайїв! "Алоха" висловлює повагу до українців, задоволення від перебування тут. З тієї миті, як я вийшов з літака, я зустрічав лише приємних та цікавих людей. Я вкотре відчув себе щасливим через те, що обрав акторську професію. Тут усі пам'ятають фільми, в яких я знімався 15 років тому! Отже, я скажу: ("Spasibo bolshoe") бо я дуже-дуже захоплююсь вашою країною.