Ось Ворошилов і далі намагається проникнути за напівпрочинені двері, розуміючи, що саме за ними знаходиться щось найважливіше, чого нам усім тут, по цей бік, бракує. Така собі метафора, можливо дещо сумнівна.
Існують такі люди-метафори. З ними завжди цікаво говорити, про них цікаво писати. Причому писати про них можна безкінечно, тому що як будь-яка інша метафора, людина-метафора вміщає в собі весь огром цього світу, всю його привабливість, невичерпність та незбагненну недосконалість. Крім того, спілкування з такими людьми багато чому вчить, головне вміти слухати й робити правильні висновки.
Юрія Ворошилова я знаю років сто. Відповідно, й писав про нього разів сто. Вперше був на його чорнобильській фотовиставці ще десь на початку дев’яностих (себто, сто років тому). З того часу він мало змінився – все так само не може заспокоїтись, все так само намагається комусь щось довести, все так само ображається та обурюється, зіткнувшись із повним нерозумінням чиновників.
За цей час я бачив, мабуть, усі його фотокартки, вислуховував безліч разів його концепції розбудови держави й погоджувався кожного разу з його оцінкою діяльності представників різних ешелонів влади. Ми визволяли з ним письменника Кокотюху, котрого заламали органи правопорядку на відкритті ворошиловської виставки до десятиріччя Незалежності. Ми робили фотосесії в харківських прохідних дворах і фотовиставки на панківських фестивалях. Ми готували дивні альбоми з цитатами з Котляревського та портретами якихось голів колгоспів.
Ворошилов познайомив мене з безліччю надзвичайно цікавих і колоритних персонажів, оскільки йому якось постійно вдається збирати навколо себе саме таких, найбільш цікавих і найбільш колоритних: художників, студентів, екологів, ліквідаторів, патріотів, космополітів, священиків, атеїстів, науковців і черевомовців. Його знає персонал усіх барів від вулиці Пушкінської до площі Поезії. Коли йдеш із ним вулицею, з ним вітається кожен другий перехожий. Решта не вітаються демонстративно. Він живе у сусідньому зі мною будинку, і за бажання ми могли би з ним перегукуватись із вікон. Проте ми стільки разів із ним говорили, що перегукуватися нам просто немає про що.
Для мене він – метафора старого Харкова, Харкова кінця вісімдесятих – початку дев’яностих, Харкова багатотисячних мітингів і демократичних виборів, міста справжніх бунтівливих, міста художників та журналістів, котрі ламали систему об коліно, пролазили крізь потаємні люки й напівпрочинені двері, аби розповісти про те, про що більшість населення слухати насправді й не хотіла. Мені пощастило застати їх у фазі найбільшої активності, найвищого їхнього цвітіння, трапилося спостерігати, як їх стає все менше, і як все менше стає у них сили продовжувати цю безкінечну боротьбу з порожнечею.
За останні двадцять років більшість із них просто позникали з довколишнього ландшафту, відступили до своїх підвалів, відійшли вбік. А багато хто просто помер, все-таки двадцять років – серйозний термін для партизанської боротьби. А ось Ворошилов і далі намагається проникнути за напівпрочинені двері, розуміючи, очевидно, що саме там, за ними, й знаходиться щось найважливіше, чого нам усім тут, по цей бік, бракує. Така собі метафора, можливо дещо сумнівна.
Останнім часом він готував чергову виставку до річниці аварії на ЧАЕС "Чорнобиль – я там був". На відміну від більшості подібних проектів, в ньому йшлося про людей, живих і вже померлих, котрі мають до цього всього стосунок. Мені найбільше й імпонує, що він показує живі обличчя, очі людей, говорить про приватне, з якого, за великим рахунком, і складається загальний пазл. Це теж така собі метафора, якою він керується. Ліквідатори з усієї області звозили йому на квартиру свої архіви, просто приїздили, аби щось розповісти. Його часто можна було побачити коло під’їзду в оточенні людей, котрі щось енергійно й відчайдушно йому доводили. Він далі воював із владою, намагаючись відстояти право виставляти портрети живих та померлих.
Ну, і ось учора виставка відкрилась. Урочисто. За участі керівництва. Прийшло багато ліквідаторів, виголошувались цікаві й не дуже промови. Увечері я дивився репортаж із цього відкриття. Ворошилов як завжди пробував усе пояснити й довести, намагався продавити ці двері, які перед ним ввічливо, проте наполегливо хтось і надалі причиняв. Помітно було, як він добирає слова, аби не сказати на камеру всього, що про все це думає. Тому що на камеру таке не говориться. Камери таке не витримують, у них від цього сідають акумулятори.
________________________________________________________________________________
Перебути ранню весну в місті, де головним кольоровим наповненням є різні відтінки сірого, доволі складно. Але не в Харкові...