Молодість моя, Білорусія!

Молодість моя, Білорусія!

Сергій Жадан / Фото: УНІАН

Нас витісняють туди, де на нас давно чекають білоруси. І не впевнений, що в цій внутрішній Монголії втрачених можливостей нам усім вистачить місця.

Як відомо, українці - народ хоч і ядучий, проте незлобивий. І до сусідів своїх ставляться, зазвичай, як до братів по крові чи попутників у купейному вагоні – ніжно, уважно та недовірливо. Скажімо, білоруси. Здається, лише нещодавно в колах української прогресивної громадськості панував у ставленні до білорусів певний апломб та легка поблажливість – мовляв, нічого, брати-слов'яни, скинули власного тирана, допоможемо й вам, експортуємо вам демократичну революцію, як ви експортуєте нам дари ланів, допоможемо словом та ділом, а поки що вчіться на відстані, як слід позбуватись свого колоніального минулого та маніакального сьогодення.

Але ось минув час, і обставини зовсім непомітно змінились, не лишаючи для згаданої вище поблажливості жодних підстав. Якимось неймовірним чином "білоруський варіант" став для України жорсткою реальністю, а революційно-демократична бравада поступилась місцем депресивно-партизанському опору. Виявилось, у нас багато спільного, а всі ті відмінності цивілізаційного розвитку, про які любили розводитись політологи, нагадують насправді відмінності між пасажирами другого та третього класів на пароплаві, що тоне – пасажири третього класу підуть на дно першими, проте навряд чи це сильно тішить пасажирів другого.

Мені здається за ситуації, що склалась, славнозвісна українська багатовекторність мала би вирішитись на користь Білорусі. Гадаю, так чи інакше, за нових геополітичних розкладів українці приречені на інтеграцію саме з нашим суворим північним сусідом, а все це євразійство чи євроатлантизм, разом узяті, мають бути легко й невимушено замінені білорусофільством. Підстави для подібної зміни векторів очевидні. Колгоспно-пенсіонерська модель демократичного централізму, демонстрована Лукашенком виглядає для України гармонійною та світоглядно-унормованою. Образ сильного батька-президента, що поєднує в собі поведінкові характеристики гаранта конституції з директором автобази, природно накладається на традиційні ментальні очікування та антропологічні уподобання малих слов'янських етносів. Нова пріоритетно-ціннісна парадигма, котру умовно можна сформувати як "футбол, газпром і православ'я", дозволяє братнім українському та білоруському народам уже сьогодні злитися в інтеграційному екстазі з правом подальшої пролонгації. Реалізація подібної моделі на ділі теж не виглядає особливо проблематичною. Навіть існування двох народно обраних президентів справи не ускладнює – Аляксандр Ригоравіч міг би в разі об'єднання бути головним і довічним головнокомандувачем та понтифіком Північної Східно-Слов'янської АРСР, а Віктор Федорович – великим цензором та почесним святим Південної. Натомість президент Киргизії, котрий мимоволі опинився на території ймовірного союзного утворення, міг би почергово гостювати на території обох автономій, як улюблена теща. Спільна ідеологічна доктрина мала би вималюватись у результаті поєднання пізніх 70-х із ранніми 90-тими, спільне естетичне наповнення – в результаті поєднання принципів соцреалізму з концепцією MTV.

Територіальних претензій поміж нами немає, у воєнні часи перебували зазвичай у схожих обставинах (себто, в окупації). Об'єднання двох таких потужних адмінресурсів мало би стати запорукою швидкого еволюційного повернення до першоджерел. За умов функціонування подібного територіального утворення можна спрогнозувати й справедливий соціальний перерозподіл: мудре керівництво (мачо при владі, жодних жінок у кабміні), скромне чиновництво (відпочинок лише в Криму, хабарі лише національною валютою) та вітальні соціальні низи (трактори "Беларусь" для селян, велосипеди "Україна" для робітників). Можна також провести об'єднання футбольних чемпіонатів із введенням ліміту на виліт білоруських клубів із вищої ліги, та ініціювати спільне проведення зимових олімпійських ігор на Буковині та в Бобруйську.

Проблеми можуть виникнути з митцями. З митцями не може бути без проблем. Проблеми виникають уже тепер, коли про жодне злиття ще і не йшлося. Оскільки, так чи інакше, сьогодні перед українськими митцями, як свого часу перед білоруськими, стоїть одвічне й нагальне питання - з ким ви, майстри культури? Себто, називаючи речі своїми іменами – питання колаборації. І якщо за попередньої влади цього питання багатьом удавалось уникнути внаслідок віртуальності та умовності самої попередньої влади, то в сьогоднішній Україні з цим можуть виникнути проблеми. Оскільки нова, народообрана влада очевидно захоче сформувати щось на зразок принципів нової культурної політики, і частина митців так чи інакше з задоволенням підуть на співпрацю. І тоді виникає цілий ряд запитань – скажімо, що робити зі спілкою письменників? Де набрати нове письменницьке керівництво без партійних квитків? Де взяти інших письменників? Головне – де взяти їх на Донбасі? Так чи інакше знову виникає примара "білоруського варіанту" - з поділом мистецтва на офіційне та актуальне, з відходом до офіціозу чи андеґраунду, з подачками від влади та постійними апеляціями до "європейської громадськості". Багаторічні культурні зв'язки українських митців із білоруськими в цьому випадку мали б слугувати запорукою подальшої плідної співпраці. Або подальшої спільної еміграції. Адже так чи інакше, стає зрозумілим – нас витісняють туди, де на нас давно чекають білоруси. І не впевнений, що в цій внутрішній Монголії втрачених можливостей нам усім вистачить місця.

__________________________

Читайте також:

Опіум для народу

Керівники християнських церков висловили незгоду з "інформаційною війною проти Нацкомісії з питань захисту моралі". Точно, війна. Сімпсони проти Костицького.

Повʼязані теми:

Наступна публікація