Насправді все було так

Насправді все було так

Сергій Жадан

Не пам'ятаю, з чого саме почалося, але завершилося все взаємними образами, звинуваченнями й травматизмом.

Я теж маю одну історію про кінець світу. Гадаю, тут усім є чим похвалитися, враховуючи, що про його невблаганне наближення нам повідомляють із подиву гідною регулярністю.

Щоразу все це перетворюється на тиху істерику, на внутрішню паніку та хапливі докори сумління – мовляв, а раптом цього разу все буде по-справжньому, раптом цього разу, ось саме цього, справа не обмежиться списками книг, які потрібно перечитати, та списком харчів, якими варто запастися?

Раптом цьогорічний кінець світу направду вимагає перегляду власних діянь та звіту про особисті звершення?

Адже зрозуміло, що страх виникає не так перед можливою апокаліпсою, як перед необхідністю відповідати за те, що їй передувало.

Тоді починаєш мляво копирсатися в пам'яті, витягуючи звідти закривавлені футболки та пропалені бойові прапори, й думаєш – ну чому знову так невчасно, чому саме тепер, коли я настільки неготовий та безпорадний? Кінець світу це і наша хитра безпорадність та навмисна неготовність. Решта – лише плаваючий графік і необов'язкові дати. Але я хотів розповісти не про це.

В неї було коротке волосся й мила посмішка. Цього достатньо, аби спробувати зіпсувати їй життя, - подумав я і взявся до справи. Дехто спочатку думає, потім робить. Дехто навпаки. Нам було по 18 років, у такому віці, зазвичай, не думаєш взагалі.

Але я думав приблизно так – у неї дивовижна посмішка й спокійний характер, я хотів би знати, про що вона тепер мріє, я хотів би опинитися в її житті, читати ті книги, які читає вона, знаходитися в тих приміщеннях, в яких їй трапляється бути.

Оскільки там, в її житті, безперечно, все побудовано інакше й не так, там більше сонця й більше повітря, там присутня загадковість і невловима легкість, і книги вона читає, безперечно, цікавіші, аніж я, я навіть уявити собі не можу, що там пишеться, в цих книгах, вірніше навіть не так – уявити я це можу, але від цього мені стає ще більш гірко й незатишно.

Я був упевнений, що в будинках, до яких вона заходить, є тисячі запасних виходів і сотні невидимих кімнат, тому там можна вічно блукати, знаходячи тепло й заспокоєння, чим вона, на моє глибоке переконання, й займалася.

Я хотів траплятися їй на очі, хотів перепиняти їй шлях, опинятися в її компаніях, відповідати на її питання; я хотів, щоби вона потребувала моїх відповідей, щоби вона не могла дати собі раду без моїх пояснень, щоби вона виходила в ніч і йшла шукати мене найближчими кварталами, оскільки їй необхідні мої поради та коментарі.

Я був упевнений, що якби вона одного разу заговорила зі мною серйозно, якби дослухалася до всіх тих дурниць, котрі я зазвичай говорив у її присутності, в її житті все змінилося б, вона б раптом знайшла ту частину інформації, котрої їй бракувало, їй би відкрилося повітря й наповнилося б додатковим сенсом.

Я вірив, що жодні книги, якими б мудрими вони не були, жодні концерти й вистави, жодні старші подруги та молодші брати, весь її розмірений спокій та вся її тривка рівновага все одно не можуть її зробити по-справжньому щасливою.

Я переконував сам себе, що лише разом ми зможемо торкатися туману, відчуваючи його втому, проходити крізь ніч, рухаючись за пташиними тінями й коридорними протягами, знайти ключі від усіх зачинених дверей, які вона б ніколи не відчинила сама, без моєї допомоги.

Разом із тим, я знав – щойно вона повірить усьому тому, що я несу, щойно поставиться до цього серйозно, щойно почне прислуховуватися до моїх інтонацій, як весь її світ, все її світло, спокій, тиша та рівновага довкола неї зрушаться в чорну порожнечу, підуть на дно, тягнучи за собою випадкових жертв.

І ні вона, ні тим більше я нічому не зможемо зарадити, ми просто опинимося сам на сам зі своїм розчаруванням, зі своїми бідами та зневірою, не в стані бодай щось змінити, бодай щось виправити, бодай щось забути.

Так воно, зрештою, і сталося. Не пам'ятаю, з чого саме почалося, але завершилося все взаємними образами, звинуваченнями й травматизмом. Нічого-нічого, - говорив я собі, намагаючись виглядати досвідченим та безтурботним, - все гаразд, все нормально. Це ще не кінець світу.

Найгірше, що так воно насправді й було.

Сергій Жадан

Повʼязані теми:

Наступна публікація