Найголовніше ж – надихає нерозуміння. Ти не розумієш, що відбувається навколо, яким чином приводяться в рух небеса, що рухає ріками й примушує птахів триматися в повітрі, і з цього виходять найбільш товсті романи та найбільш римовані збірки поезій.
Найчастіше в читачів виникає два питання. По-перше, навіщо ви використовуєте ненормативну лексику. По-друге, що вас надихає на написання ваших творів. Іноді мені здається, що відповіді на ці два питання є взаємозалежними. Відповіді на перше питання я не маю. Справді не знаю, як можна аргументувати використання саме ненормативної лексики. Найдієвіше в цій ситуації просто образитись. Щоби читачі відчули свою провину та некомпетентність. Натомість, із джерелами натхнення все не так просто, як здається на перший погляд. Можна, звісно, відповісти, що, мовляв, надихає наша прекрасна реальність, більше того – це не надто буде суперечити дійсності, проте реальність теж не є такою простою, як ми про неї іноді пишемо.
Що насправді примушує писати? Те, чого не було. Але могло бути. Чи повинно було трапитись. Чи мало трапитись, але не трапилось через твою легковажність та неуважність, через твої внутрішні страхи та зовнішні фобії, через твою марнославність та самозакоханість. Або навпаки – через твою тактовність і делікатність, надмірну увагу та закоханість, через тисячі різноманітних дрібниць, деталей, обставин і причин. Причин може бути справді тисяча. Так чи інакше всі вони в результаті призводять до того самого – ти втратив те, чого прагнув, ти не отримав того, на що сподівався, ти не пережив хвилин, на які очікував, і котрі очікували на тебе, ти накосячив і втратив свій шанс. Тож що тобі й робити, як не писати про це? Писати вірші й романи, репортажі та культурологічні розвідки, есеї, записки, смс-повідомлення, пости в жж і колонки до змі. І ти пишеш, оплакуючи втрачене й оспівуючи злегковажене, в сподіванні, що твоє лірично-хореографічне камлання змусить обставини зупинитись і рушити назад, даючи тобі ще один шанс і не залишаючи тебе у безвір'ї. Можливо, я дещо спрощено уявляю собі природу літературної творчості, але десь так воно мені все й видається. Бо чим є література, як не намаганням зробити світ таким, яким він потрібен особисто тобі, персонально тобі, з усіма твоїми зауваженнями, побажаннями та претензіями? Ти описуєш його таким, яким він бачиться тобі, і велика письменницька вдача, якщо хтось іще поділяє разом із тобою твоє божевілля.
Що надихає ще? Безперечно, надихають друзі. З усіма своїми історіями й скаргами, звітами, вимогами та побажаннями. З усіма своїми мудрими висловами та дурнуватими жартами. З усім своїм приватним та суспільним життям, з ідеологічними настановами й теологічними прозріннями. Адже про кого й писати, як не про друзів. Упізнавши себе поміж героїв книги, вони коли й не зрозуміють, то, принаймні, не подадуть до суду. Іноді єдине, чим ти можеш зарадити своїм приятелям – це про них написати. Практичної користі з цього жодної, а ось втіха потім, коли все благополучно завершиться, може бути неабияка. Я писав про друзів, які закохуються й розбігаються, про друзів, які зневірюються й прозрівають, про їхні стосунки з жінками, соціумом та кредитними картками, про їхнє ставлення до політики, релігії та футболу, про їхні контакти з прибульцями та конфлікти з тубільцями, про їхні диспути з представниками закону та застілля з асоціальними типами. Писав про їхні нерви, співи, спокій та спустошення, про їхні фінансові махінації та спортивні рекорди, про їхні молоді роки та зрілий вік, про наближення їхньої старості та незворотність їхньої смерті. Одним словом, писати можна виключно про друзів, цього матеріалу напевне вистачить на невеличку поличку в порядній книгарні. Головне, щоби друзі були не проти.
Найголовніше ж – надихає нерозуміння. Ти не розумієш, що відбувається навколо, яким чином приводяться в рух небеса, що рухає ріками й примушує птахів триматися в повітрі, і з цього виходять найбільш товсті романи та найбільш римовані збірки поезій. Ти пишеш, оскільки не розумієш поведінки трави та мови тварин, маршрутів дельфінів та складу туманів, не розумієш, чим вона керується, коли заговорює до тебе, про що вона думає, коли відмовляється відповідати на твої питання, що вона має на увазі, говорячи тобі неправду, і від чого вона тебе рятує, називаючи речі своїми іменами. Все починається нерозумінням. Все ним і закінчується.
Скажімо, друзі розповіли історію – знайома поховала тата. Одягли старого в парадний костюм, закопали, і, як годиться, пішли поминати. Вже на поминках засперечались про якісь дати в житті покійного. Вирішили зазирнути в паспорт. Виявилось, що паспорт весь час був у парадному піджаку. Тож, уставши з-за столу, знову посунули на цвинтар, відкопувати. Відкопали, забрали документи, повернулись за стіл. "Напиши про це, - говорили друзі, - це дуже повчальна історія". "Не можу, - відповідав я, - не можу: ніхто не повірить, що це було насправді". "Точно, - погоджувались вони, - не повірять. Ми самі не віримо, що це було насправді. Взагалі не віримо. Хоча це саме ми його відкопували".