І в Тунісі, і в Єгипті на вулиці вийшли ті, хто взагалі не бачить перспективи для себе і своїх дітей в умовах, які створювали режими Бен Алі і Хосні Мубарака.
"Підвищилися ціни на продовольство - піднявся народ проти влади... І це в державі, яка зовні була стабільною", - це Віктор Янукович сказав на давоському ланчі не про Україну. А про Туніс. Звичайно, будь-який політик каже те, що, на його думку, від нього хочуть почути. Проте цілком можливо, що українські владці і справді таким чином розуміють причини туніських подій. І не лише туніських. Бо міркуваннями своїми Янукович ділився саме в той час, коли масові заворушення охопили найбільшу арабську країну – Єгипет. І навіть за відсутності телефонного зв'язку з Каїром, українські дипломати мусили б проінформувати голову держави про єгипетські події. От тільки пояснювати події в Магрибі подорожчанням харчів – це несвідомо (чи навпаки, цілком свідомо) заплющувати очі на інші причини невдоволення, насправді суттєвіші за продовольчу кризу.
І в Тунісі, і в Єгипті на вулиці вийшли ті, хто взагалі не бачить перспективи для себе і своїх дітей в умовах, які створювали режими Бен Алі і Хосні Мубарака. Навіть, якщо хліб був би дешевим, це не розв'язало б проблему безробіття – безробіття навіть для освіченої молоді, не послабило б корупцію, що пронизує обидві держави згори донизу, не переконало б магрибінців, що вони можуть впливати на владу. Бо демонстрації влаштовують і в інших частинах світу, але для американців і західних європейців це свого роду "додаткова опція" - головним інструментом впливу на політиків в них залишаються вибори. Голосування в Тунісі і Єгипті давно перетворилися на ритуал з заздалегідь визначеним результатом. Інтрига полягала хіба що в тому, з яким саме рахунком оголосять перемогу чинних президентів. А якщо результат відомий – який взагалі сенс владі прислухатися до співгромадян?
Від невдоволених простіше відмахуватися, як від нерозумних дітей, що не усвідомлюють власної користі від дій "турботливих" чиновників і "розгойдують човен стабільності". Коли невдоволених стає більше – їх можна звинуватити ще у виконанні замовлень закордонних спецслужб або оголосити агентами Аль-Каїди. Захід, хоч і переймається проблемами прав людини, але словосполучення "міжнародний тероризм" діє на нього безвідмовно. А в туніської і особливо єгипетської влади з ісламістами давні рахунки – з "братами-мусульманами" нинішній каїрський режим веде боротьбу на винищення ще з 50-х років минулого століття.
Звичайно, ісламісти – не єдині їхні опоненти. Позбавивши інших можливості брати участь у політичному житті, нібито світські авторитарні уряди лише посилили позиції релігійних радикалів. Адже ті використовують для своєї пропаганди мечеті, які в будь-якій мусульманській країні користуються своєрідним імунітетом від втручання з боку влади. А пересічним громадянам збиратися на молитву більш звично і зручно, аніж на мітинг. Показово, між іншим, що після того, як єгипетська влада заблокувала Інтернет, який організатори мітингів використовували для координації дій, ті теж почали узгоджувати їх саме на зборах у мечетях.
В той же час, ані в "жасминовій революції", ані в нинішніх заворушеннях у Каїрі, Александрії і Суеці голосу ісламських радикалів майже не чутно. Цілком вірогідно, що вони просто вичікують і не хочуть завчасно дратувати американців, які дуже довго підтримували Бен Алі і поки не відмовляють у допомозі Мубараку. А можливо радикали й не можуть розгорнути широку агітацію, бо їхні специфічні гасла тонуть серед куди нагальніших закликів до зміни влади. Власне, і влада розгублена, бо не може завести свою улюблену платівку про "терористичну загрозу", адже люди вийшли на вулиці не від нестерпного бажання будувати ісламську державу, а з безвиході.
"Столиця стурбована нестачею харчів. Всі прагнуть розбурхати громадянську війну. Нема кінця галасу. Хлібні запаси розтягують усі охочі. Простолюд вільно заходить до державних установ. Документи розкидані на перехрестях. Пожежі піднімаються до неба. Підприємства не працюють. Чиновники якщо й на роботі, то нічого не роблять. Начальники рятуються втечею..." Це не інформаційні повідомлення з недільного Каїра. Це – так зване "повідомлення Іпувера", яке розповідає про події в Єгипті... у 1750 році до нашої ери.
Схоже, що за останні 38 сторіч на берегах Нілу змінилося не так вже й багато. Простолюд і влада живуть у паралельних світах, просто не розуміючи один одного, а часто-густо – і не маючи бажання розуміти. З часів середньовіччя пересічні єгиптяни навіть мали для цього цілком логічне пояснення – адже правили ними іноземці. Мамлюки, османи, французи, албанець Мухаммед Алі і його нащадки, що стали спочатку хедівами, а потім королями Єгипту, британські окупанти... Багатьом місцевим інтелектуалам, не кажучи вже про народ, здавалося, що досить позбавити влади "чужих" - і все зміниться. Саме під цими гаслами і встановили у 1953 році республіку "вільні офіцери" на чолі з Гамалем Абелем Насером. Насера змінив Анвар Садат, Садата – Мубарак, але нова верхівка – єгипетська за походженням і патріотична за гаслами - зажила тим самим паралельним життям, що і попередники. Бо не збиралася передавати владу тим, від імені кого боролася за незалежність. Була впевнена, що краще за них знає, що потрібно країні. І не зробила нічого, щоб у народу з'явилися навички демократичної самоорганізації і самоврядування. Тож на кого тепер скаржитися, що дехто з єгиптян плутає боротьбу за свої права з мародерством?
В Тунісі, до речі, події відбувалися за схожим сценарієм. Хіба що колонізаторами там були не британці, а французи, та й владу отримали не військові, а "професійні борці за незалежність" у цивільному. Бен Алі, між іншим, теж спирався не стільки на військових, скільки на спецслужби. І можливо, це зіграло для нього фатальну роль, адже виявилося, що армія не збирається захищати президента "до останньої краплі крові".
Мубарака військові – принаймні поки що – підтримують. Хоча деякі його дії, хоча б з відставкою уряду, надто вже нагадують хибну тактику Бен Алі. І ще невідомо, наскільки вдалим є призначення віце-президентом керівника спецслужб. Це, звичайно, певним чином знімає підозри щодо намірів передати владу у спадок синові президента Гамалю (хоча того й вважають лібералом, але проти такої комбінації була категорично проти армійська верхівка, та й надто вона нагадувала спробу заснувати нову монархічну династію), але навряд чи може заспокоїти мітингарів. Проте наразі Мубараку важливіше зберегти єдність правлячої еліти, бо в авторитарній державі доля керівника залежить від цієї єдності більше, аніж від настроїв на вулицях. А в разі програшу – жодних шансів на політичне виживання в "першої особи" просто нема. Це, до речі, мають добре усвідомлювати й ті, хто лише будує режими "стабільні" режими єгипетського чи туніського зразка на інших континентах.
_______________________________________________
Читайте також:
Якщо вже казати про прагнення пересічних українців жити в одній державі, то мова може йти хіба що про референдум 1 грудня 1991 року.