Півфінали Чемпіонату світу. Неокласика

Команди із Європи ще ніколи не перемагали на футбольних першостях, що проходили обабіч Старого Світу. Нині таке обов'язково станеться.

І це не тільки найпромовитіша відповідь апологетам кризи європейського футболу, а й початок нової тенденції. А в головному матчі чотириріччя зійдуться колективи, котрі до цього ще не були чемпіонами. Після природного відбору голландці з іспанцями приміряють на себе шати справжніх класиків новітньої футбольної епохи.

Іспанія - Німеччина. 1:0. Статистика матчу, відео. Фотозвіт.

Нідерланди - Уругвай. 3:2. Статистика матчу, відео. Фотозвіт.

Хоча попервах здавалося, що Європа дійсно відстала від Латинської Америки в контексті розвитку футболу як гри, як видовища. За саме таку тезу ратував не лише неврівноважений керманич збірної Аргентини, а й попередні результати. Прописні фаворити - Франція, Італія, Англія - один за одним сходили з дистанції. Причому на зупинках, дуже далеких до фінального пункту призначення. Причини так поводитись у кожної із цих команд були індивідуальні, проте своєю раптовістю й безпорадністю вони були схожі, немов розмальовані вболівальники збірної Гани. Франція і Англія захлинулися у розбраті, як нащадки Македонського, Італія - у власних проблемах, виявившись просто неспроможною на більше. Як кажуть, нічого особистого, лише зміна поколінь.

Натомість реноме Європи підтримали Німеччина, Голландія та Іспанія. Ці три команди, за великим рахунком, стали чи не найпотужнішими провісниками "правильного" європейського футболу, своєрідною рекламною заставкою всього чемпіонату. Тому й не дивно, що саме цей тріумвірат автономно зробив дружній крок до півфіналу.

З іншого боку – Уругвай, Бразилія, Аргентина. А хто ще? Ну, можливо, Гана. Чи Мексика. Або США з Парагваєм. Власне, список можна продовжити. На середньому рівні вони затьмарять такий же європейський відповідник, але не більше того. А "якась" там Південна Корея чи Японія в глобальному, себто концептуальному плані, навряд чи дадуть фору Словаччині чи Словенії. Усі ці колективи були, даруйте за різкість, лише фоном. Хорошим, часом яскравим, іноді переконливим. Проте саме тим тлом, на якому вивищувався європейський тріумвірат. І трійка згаданих "латиносів".

Отже, у такому сенсі маємо візуальний паритет. Проте насправді єдиним неєвропейським півфіналістом став Уругвай. А Кубок поїде до Старого Світу. Так вже сталося.

Бразилія, що демонструвала, як на мене, найпереконливіший, грамотний і місцями довершений футбол, зійшла з дистанції. Команда, яка на цьому турнірі програла лише один тайм, одразу ж отримала ярлик "небразильської". Даремно, мабуть. І прикро. Прикро ще й тому, що Дунга, який всім своїм єством і набутою тренерською поставою контурно нагадував майбутнього, майже реального чемпіона, чомусь виявився головним винуватцем бразильського краху. Йому б дати ще один шанс. Певен, він би навчився на помилках. Бо й помилок, власне, було не так вже й багато. Але...

Те ж можу сказати й про Аргентину. Мабуть, несправедливо буде (якщо цей епітет тут доречний), якщо Марадона залишить збірну. Причому на такій дошкульній і образливій для себе ноті. Це ж треба – почав із 1:6 від Болівії, а закінчив 0:4 від Німеччини. Зрозуміло, що футбольному богу на батьківщині нічого не загрожує – "хто ж його посадить – він же пам'ятник" – проте свій експеримент він принаймні міг продовжити із сподіванням на ліпший результат. Хоча б для свого его.

А розмови на кшталт того, тренер Марадона чи ні – від власної пихи чи від лукавого. Згадайте, і не менш великі футболісти також вкусили цього хліба. Беккенбауер, Платіні, Кройф, ван Бастен, Стоїчков, Бонек, Хаджи, той же Блохін – чому їм можна спробувати, а кумиру аргентинської нації – ні? І чому результат Дієго Армандо гірший, ніж у його попередників по "селесао"?

Раціональної відповіді не буде. Бо її не може бути. Аби дізнатися, якого рівня цей тренер, треба дати йому ще один шанс. Треба, щоб він його сам собі надав. І лише тоді розставляти акценти й капкани. А програти 0:4 може будь хто. І Рехагель, і Фергюсон, і Капелло. І той же Кройф. Тому, певен, катастрофи Бразилії та Аргентини – із розряду нещасних випадків. Коли когось із нас на тротуарі раптом з ніг до голови заліпить брудом якась безтолкова автівка, це не значить, що ми не вміємо акуратно ходити. Це може говорити лише за те, що ми опинилися не в той час і не в тому місці. Тільки й того. Мені здається, що наші південноамериканські невдахи саме такого калібру. Бо в іншому випадку – тобто, аби до півфіналу пробились саме Аргентина з Бразилією, а не Німеччина з Нідерландами – всі б ми миттєво забули про "небразильську" Бразилію та "циганський табір з клоуном" Аргентини.

Тепер про найголовніше. Про чільний квартет. Який уже трансформувався в дует – Іспанію та Голландію.

Спочатку Уругвай. Маленька країна великої футбольної нації на тлі своїх опонентів видавалася аутсайдером. Власне, команда Табареса не пройшла до фіналу. Не пройшла очікувано й закономірно. Будемо відвертими – в уругвайців не було шансів на перемогу. Проте якщо програвати – то саме так: вигравши фінішні забіги в обох таймах, претендуючи на удачу до самого краю. Це також треба вміти й могти. Уругвай міг і вмів. Він не програв до фінального свистка супернику, який просто сильніший. Сильніший тому, що це просто даність. Тому й ніхто не дорікне, що вони зрештою програли, але забралися на таку висоту.

З іншого боку – також географічно невеличка країна з геніальною футбольною культурою. Останні чотири десятиліття "помаранчі" були і законодавцями, й просто модниками, й справжніми стилягами, й навіть великими, однак титульного успіху досягали лише одного разу – 1988 року в фіналі чемпіонату Європи.

В решті випадків траплялися фінали чемпіонатів світу, купа різноманітних півфіналів і чвертьфіналів. Цього разу – як мінімум друге місце. Для команди, що виграла абсолютно всі відбіркові поєдинки кваліфікації та фінальної частини ЧС-2010 – ніби закономірний результат. Але ж гра... Команди Кройфа, Гулліта, Бергкампа, навіть ван Ністельроя видаються титанами на тлі цієї Голландії. Справжніх зірок у помаранчевій команді – від сили одна-дві, а оборона – то не стільки проблема її, скільки біда. Ну скажіть, хіба Хейтінга разом із Ойєром або Матайсеном можуть стати поряд із Куманом чи Стамом? Ні. Й ще раз ні. А вони взяли – й вишикувались в свою чергу за обираністю. Більше того – мають всі шанси перевершити своїх славетних візаві.

Чи справедливо це буде стосовно колишніх ідолів – складне питання. Та й узагалі, Голландія "розливу" ван Марвейка – неоднозначна, різнополярна. Вона так далеко дійшла за всіма правилами, проте якби спотикнулася раніше, це фіаско котирувалося б не більше, аніж невдачі Аргентини чи Англії. Тобто, всі підстави для віншування цієї команди є. Але й аргументи проти – також. Єдине, що її примітно вирізняє над попередніми призовами – відсутність внутрішніх чвар та пріоритет перемоги над видовищем. Якщо це принесе чемпіонський кубок – тоді скинемо капелюха. А може навіть і полюбимо. Нині ж – поки що "лише" віддаємо належне.

У гримучій суміші "Іспанія проти Німеччини" все куди складніше. Тому драматичніше. Тут не було завидного фаворита та прописного аутсайдера, не проглядалась чиясь індивідуальна чи класова вищість, натомість впадала в око обопільна міць, швидкість і якась елегантна, навіть вишукана правильність.

Справжні гранди цього чемпіонату мали б зійтися в фіналі. Проте за законом нового часу, нової класики зійшлися у його підніжжя. Фіфті-фіфті – так і лише так. Найкраща в своїй історії Іспанія проти небаченої досі Німеччини. Вогонь проти полум'я, лев проти кита. У будь-якому випадку переможець отримував епітет "заслужений", а той, хто поступився – співчуття. Сильнішою виявилася Іспанія. Не тому, що як Голландія проти Уругваю – бо просто краща – а через те, що іспанцям вдалося не тільки зіграти в свою традиційно-віртуозну гру, а й побити найголовніший козир супротивника: стати кращими в повітрі.

Німеччину дійсно шкода. Й не лише за умовами жанру. Проте є упевненість, що на наступному чемпіонаті світу ця команда як мінімум зіграє не гірше. Бо є всі підстави. Й не забуваймо, звідки ці хлопці – вони завше вигризають у долі прихильність. Про Іспанію, як це не парадоксально звучить, так навряд чи скажеш. Бо грань між генієм та блаженним настільки розмита.

"Червона фурія" має бути щасливою тут і сьогодні.