Наскільки ми всі змінилися, наскільки змінилися наші міста, наскільки ми далі зможемо лишатися собою, як багато ми все-таки встигли втратити?
Вулицями розвішано банери: "Одеса – це не місто. Одеса – це посмішка бога". Чи Бога, не пам'ятаю. Та й не так важливо. В Одесі справді багато посміхаються, багато й голосно говорять. Місто, яке після окупації Криму перейняло на себе функції головного курорту, наповнене людьми, в яких одразу можна пізнати туристів – багато роззираються в пошуках банкоматів-магазинів-ресторанів, постійно телефонують додому, ділячись новинами, фотографуються під пам'ятниками. Місцеві теж не такі, як до війни – тризубці, вишиванки. Зрештою, так нині не лише в Одесі – в Харкові чи Дніпрі відбувається щось подібне. Інша річ, що мода на вишиванки, як і на будь-який інший одяг, минає, і в чому вони будуть ходити наступного курортного сезону – велике питання.
Водій, із яким їдемо, розповідає про вибухи, про бомби, про цілий підводний човен, який "стоїть на рейді". Своїх політичних симпатій не виказує. На запитання про Саакашвілі відповідає: "Обіцяв навести порядок. Подивимось". Відповідає ліниво, відразу розумієш – допомагати губернатору він не буде.
Знайомий розповідає про останній теракт – підірвану кав'ярню. Ясна річ, що політика, - говорить. – Я загалом, - каже, - боюсь за місто: на "спальниках" дуже непевні настрої.
Про ці непевні настрої доводиться теж чути не лише в Одесі. Непевні настрої всюди. Хтось про них говорить, хтось ігнорує, продовжуючи перебувати в колі своїх зацікавлень, в оточенні своїх приватних декорацій – патріотизм, зміни, інтеграція. До таких кіл зазвичай не потрапляють соціальне незадоволення, що все більш зростає, економічні проблеми, які так само зростають, дивні вчинки та заяви нової влади, неймовірна здатність до виживання влади старої.
Все це, можливо, не так кидається в очі на тлі теплого дощового літа, на тлі щоденних клопотів, на тлі безтурботного життя, що триває, незважаючи на всі дефолти та артобстріли. Але ось спілкуєшся з яким-небудь водієм, що знається на місцях дислокації підводного флоту, й розумієш, що більшість співвітчизників саме дивляться – споглядають, не втручаються, вичікують – чим усе завершиться, що з цього всього вийде. Дивляться на борсання країни, на її спроби вирватись, на її втомленість і відчай. Дивляться без особливого жалю, без надмірного співчуття. Хоча й без посмішки.
Все частіше натрапляєш на чиїсь спогади про те, як усе було раніше, до війни. Спогади, зазвичай, сентиментальні й солодкі, як і має бути з нормальними спогадами. Люди щось собі пам'ятають, але здебільшого усе ж таки дофантазовують, вигадують, роблять минуле трішки кращим, аніж воно було, трішки комфортнішим. Я, скажімо, Одесу різною пам'ятаю. Пам'ятаю, як давно, років вісім тому, ми приїхали сюди зі шведськими поетами. Було зимно, посмішку бога важко було розгледіти за важкими хмарами. Підходячи ввечері до клубу, де мав відбутися виступ, застали тітоньку в дорогій шубі, з масивним золотом на товстих пальцях, що люто шматувала нашу афішу. Що ви робите? – запитали розгублено. А я завжди так роблю, - пояснила тітонька, не зрозумівши, що рве саме нашу афішу, - коли приїжджають бандерівці. Бандерівці – це ми зі шведами, коли що.
Справді цікаво – наскільки ми всі змінилися, наскільки змінилися наші міста, наскільки ми далі зможемо лишатися собою, як багато ми все-таки встигли втратити? Питання, які ставити, за великим рахунком, немає кому. Та й відповідь, якщо чесно, потрібна теж далеко не всім. Важкі питання мають одну неприємну рису – відповіді на них, зазвичай, теж доволі важкі. Отримавши їх, не розумієш, що з ними далі робити. Тому більшість ні про що й не запитує. Життя триває, море хвилюється, бог продовжує посміхатися нам усім. Без винятку.