Нова генерація

Розмовляв нещодавно з давньою знайомою. Настільки давньою, що розмова мимоволі зайшла про вік і теперішню молодь. Очевидно, справа в старінні.

Хочеться сказати – в дорослішанні, але краще називати речі своїми іменами. Мабуть, лише в людей, що безнадійно відстали від часу, є купа претензій до молодших поколінь. Ось у мене їх (претензій) купа.

Я їх висловлюю, розуміючи, наскільки комічно це може виглядати. Але, принаймні, це щиро. Ну, всі ці претензії ви знаєте, не я їх вигадав – всім хочеться бачити в поколінні двадцятирічних нових культурних революціонерів – сильних і розкутих, соціально активних, політично адекватних, без фобій та комплексів.

Головне – начитаних. Одним словом – хочеться, аби вони не були схожі на нас. Натомість, виростає якесь нове покоління пристосуванців, покоління, позбавлене волі, чи принаймні – бажання цю волю продемонструвати. Ну, така звична риторика, емоційно забарвлена, не надто аргументована.

На що знайома відповіла: ну, ти ж знаєш, всі соціологи говорять, що це перше непротестне покоління. Вони такі ж, як і ми, просто вся їхня воля, весь їхній протест виявляються через інші речі. Які можуть бути претензії?

Справді, подумав я, які претензії? Як людина може поводитись у двадцять років? Насправді по-різному. Двадцять років – найкращий час, аби відчути всю марноту й продажність життя, найкраща пора, аби сказати світові все, що ти про нього думаєш.

Найкращий час для життєвої втоми та розчарувань. Бути втомленим у п'ятдесят – банально й нецікаво, бути розчарованим пенсіонером – смішно. Для всього цього є молодість – час, коли ти отримуєш перші уроки та перші вуличні удари, гадаючи, що ці травми уже не заліковуються.

І видаєшся самому собі жертвою холодного байдужого світу, і відчуваєш цей холод і цю байдужість так гостро й пристрасно, як ніколи й нічого потім не відчуватимеш.

Дуже швидко, ясна річ, усе це минає, але якщо тоді, в двадцять років, ти цього не відчував, навіть не знаю, про що з тобою можна говорити в сорок. Двадцять – той час, коли природно й виправдано ні на що не зважати, ні з чим не рахуватися.

Вік виправдовує твою зухвалість, відсутність досвіду пояснює проблеми з вихованням, довірливість передбачає неабиякі пригоди та проблеми.

Ніхто особливо не питатиме з тебе за ті дурниці, які ти чиниш, нікому не треба пояснювати причин твого психічного стану та поведінки, всім зрозумілими є перепади твого настрою, всі твої екстази та депресії, осяяння й провалля, всі сподіваються від тебе нових прекрасних дурощів, і ти перестанеш себе поважати, якщо раптом ці сподівання не виправдаєш.

Мине всього пару років, зовсім трішки часу, і правила зміняться, оскільки зміниться твій статус, відбудеться твій кінцевий перехід у темний світ дорослих, у печальне потойбіччя, з якого немає повернення, де все відбувається за цілком іншими правилами й до тебе будуть висуватися зовсім інші вимоги. Тому лови свій шанс – життя безкінечне, воно створене для того, аби його вбивати.

Разом із тим, двадцять років – найкращий час для того, аби викинути з голови всі ці дурниці й навчитись ставитись до себе та інших серйозно й розважливо. Більшість із нас саме в цьому віці продають свою душу. Чи принаймні просто знаходять собі роботу.

Оскільки коли ж, як не тепер? Найкращий час зайнятися бізнесом, подумати про вигідний шлюб, завести потрібні знайомства, прорахувати шанси та перспективи, почати домовлятися з керівництвом, вести перемовини з партнерами, почати носити нормальний одяг, поступово забути друзів, котрі застрягли в своїх мріях, загубились поміж химер та примар.

В двадцять простіше зраджувати – швидше забувається. В двадцять простіше міняти життєві орієнтири – не так болюче. В двадцять легко від усього відмовитись. І потім ніколи про це не шкодувати.

Всі так і роблять. Відмовляються. Але потім шкодують.

Сергій Жадан