Ми не любимо нікого і особливо своїх. Зате ми колупаємо на предмет українськості кожну закордонну зірку і тішимося, що в нас є Ленні Кравітц, Міла Йовович, а на крайняк – Кобзон.
Найкращі люди нашої країни зненацька полюбили джаз. Якось так раптово це сталося – в усьому і всюди начебто суцільна попса, а найкращі люди мужньо беруть і заявляють: любимо джаз. І серед них – окремі вже таки зовсім високі достойники. Скажімо, губернатор області на літеру Х. Або депутьотка з прізвищем на Б. Бандитські мери люблять джаз. Спортсмени люблять джаз. Банкіри, олігархи, податківці, прокурори. Ще трохи – і навіть міліціонери його, бля, полюблять.
Тільки от джаз не любить нікого з них. Бо в нашій країні взагалі любити нікого. Ну, гаразд – майже нікого.
Ми не любимо нікого і особливо своїх. Нам немилі ні телевізійні маріонетки, ні гаражні панки, ні заслужені й народні мастодонти палаців "Україна", ні більш-менш прилизані під формат і від того успішні псевдорокери. Зате ми колупаємо на предмет українськості кожну закордонну зірку і тішимося, що в нас є Ленні Кравітц, Даррен Аронофскі, Міла Йовович, Казимир Малевич, Джозеф Конрад, а на крайняк – Йосиф Кобзон і Микола Гоголь.
За бажання і братів Коенів можна якось до нас підв’язати. Та й Леонарда Коена заодно. І Міла Куніс наша, чернівецька. А де при цьому ми самі, в якій культурній і мистецькій площині, в якому просторі – не скаже жоден співвітчизник. Україна – це країна суцільної нелюбові і байдужості. Це навіть не село – це хата скраю села. У нас не люблять нікого і особливо своїх.
"Де я помилився? Як так вийшло? Публіка з насінням (вони його називають сємочками) і пивом чомусь ходить на мої концерти. Вони стовбичать перед сценою, вирячивши свої каламутні баньки, і кричать чорними ротами: "Давай, старий, грай! Давай рок!". Коли ти створював її, свою музику, то бачив зовсім іншого слухача. Але прийшли чужі і твоїх прогнали.
І де вони тепер, оті твої, заради яких ти так викладався? Меломанисті підлітки, вічнозелені старигані, ліберальні інтелектуали, культурні монстри, фанати й фанки, збирачі платівок, укладачі колекцій, фестивальні мандрівники, мандрівні фестивалі? Веселі й гомінкі, строкаті, стильні до найменших дрібниць, яскраві, розкуті, в усьому гранично вільні, навіть у Богові – тобто все-таки свої, божевільні? Де вони? Як це жахливо – прокинутись і знати: твого слухача вже не існує.
Добре, що я не музикант. Уся музична індустрія світу, комерційна і гаражна, працює на мене, не покладаючи рук. Тому я можу й далі спокійно писати свої книжки. Слухати улюблене Інтернет-радіо Paradise, брати штурмом музичні крамниці Західної Європи. І музику я люблю по-справжньому – настільки, що не беруся про неї писати. Так, тисячу разів мав рацію Френк Заппа, коли стверджував, ніби писати про музику – те саме, що танцювати під архітектуру.
Але не писати про наших музикантів я все-таки не можу. Бо хтось же мусить порятувати їх від отих усенародних сємочників з вибалушеними баньками! Отож час від часу я пишу про тих, кого все ще люблю.
Загалом же письменники нині – як рок-зірки, буває, що й популярніші. В Україні це не дуже відчувається, бо тут люди й музикантів своїх не шанують, не те що писак. Про існування блискучого поета Віктора Неборака українство масово дізналося лише через посередництво "кабінетного" скандалу. А він же насправді геній, той Віктор. Тільки навіщо нам ці генії?
І ось наближається непомічено і скромно ювілей ще одного українського гурту – того, котрий "Вій". Я з ніким із них, на жаль, не знайомий, тому маю право на рекламні права.
Хоча ні – знайомий. "Вій" же починався (принаймні для мене) десь у 1991 році з "Баніти Байди", цього київського "Кінґ Крімзона". Там, у "Баніті", грав і співав ще один Віктор Н., себто Віктор Лапкін, він же поет Недоступ – неперевершений творчий вулкан. Я досі ним захоплений, хоч не бачив його років сто. Я все ще люблю перечитувати його вірші. Їх небагато, але вони є. Кажуть, наче в пізніші 90-ті він знову пішов у двірники. Деякі читачі цього сайту таких називають "лузерами" - так наче самі вони бозна які "вінери".
Але назад до "Вія". Усі його альбоми – напрочуд зрілі та якісні. Це надзвичайно чисте альтернативне музичне (і більше, ніж музичне) явище. Чисте і більше в усіх сенсах – від мастерингу до мелосу. Двадцять років гурту – це вже, як не крути, епоха. І вони її не прогуляли, а таки прожили. Їхні пісні стали народними – у тому сенсі, що його вкладав у поняття "народної музики наших днів" Джиммі Пейдж. А їхній триб’ют "Очі відьми" посідає своє вельми почесне місце в україномовній частині моєї фонотеки. І "Хата скраю села" - це не про співвітчизників, яким усе байдуже, а просто назва їхньої платівки.
Зараз у них концерти. Не полінуйтеся, сходіть. Зазирніть йому, Вієві, в очі.
Читайте також:
Мода на російське православ’я і показна публічна побожність наших політиків та зірок шоу-бізнесу побила всі рекорди йоги, медитацій, уринотерапії й навіть SPA-процедур.