Подібний лігочемпіонський фінал ми можемо й не побачити. Тому мусимо його запам’ятати. Щоб нащадки не розтягли на цитати.
Нам неабияк пощастило – маємо змогу вже зараз доторкнутися до футбольної хрестоматії. Те, що матч 28 травня 2011 року "Барселона" – "Манчестер Юнайтед" вже завтра стане бестселером і одночасно класикою, можна не сумніватися. Надто високий стиль. Занадто висока проба. Таке не забувається.
Барселона - Манчестер Юнайтед - 3:1. Відео
Не заздрю тим, хто не бачив цю гру. Саме гру, а не матч. Візьму на себе сміливість заявити, що нічого подібного досі не було. Досі – тобто останні років тридцять. За "Реал" в п’ятдесятих-шістдесятих роках минулого століття нічого сказати не можу. Бо той королівський клуб з Ді Стефано, Пушкашем та Копою уже став більше легендою, аніж реальністю. Як стародавній Єгипет. Чи древня Греція. Всі знають про їхню велич, але ніхто не бачив.
Барселона - Манчестер Юнайтед - 3:1. Статистика матчу
Але історія зробила свій черговий виток, щоб видати нам те, про що лиш читали раніше. Чи чули краєм вуха. Певен, що цей фінал будуть згадувати ще довго. Й той, хто його не зміг побачити в реальному часі – пошкодує.
Таке трапляється справді рідко. Напрочуд рідко. В один час і в одному місці в найвирішальніший момент зібралися дві найкращі футбольні команди світу. Причому не обтяжені кадровими проблемами. Причому до цього протистояння вони підійшли в оптимальній формі. До того ж, вони були ладні віддати все, аби перемогти. При цьому поважаючи себе, опонента й глядачів.
Вони не перегоріли, не заховалися, не прилаштовувалися. Вони вийшли грати. І зіграли так, немов той матч був прощальним не тільки для ван дер Сара, а для всіх. І в "МЮ", і в "Барсі".
"Манчестер" виявився гідним суперником. Він зробив усе, що міг. Усе, що мав зробити. Не варто зараз говорити, чи помилився Алекс Фергюсон, виставивши на матч саме такий склад. Ми ж не знаємо все достеменно. А сер Алекс знає. Йому-то не знати.
Тут справа в іншому. Зовсім в іншому. Головний тренер "Манчестера" міг експериментувати зі складом і тактикою, міг не експериментувати. Одначе останнє слово все одно було б за "Барсою". Бо то до неї нинішньої призвичаюються, підлаштовуються, приглядаються. Вона ж грає від себе. Й для себе.
Перемогти таку "Барселону", яку ми побачили на "Уемблі", неможливо. "Манчестер" був сильнішим, чим два роки тому, коли доля вперше звела їх на такому рівні. Але цього було замало. Бо каталонці робили все, що хотіли. Все, чого прагли. Часом навіть здавалося, що все це за межами можливостей людського організму, що вони вихаркнуть і легені, й серця. Що завтра – кінець світу, відтак сьогодні треба вичавлювати із себе все до краплі.
Шансів у чемпіона Англії не було. Жодного.
Але не треба жаліти "Манчестер". Не треба цим ображати цю велику команду. Третій фінал за чотири роки. І, вочевидь, не останній. Вони ще візьмуть своє. Неодмінно візьмуть. Це в них у крові – спинатися там, де інші опускають коліна. Ви бачили обличчя Відіча чи Каррика? А очі Фергюсона? То обличчя справжніх воїнів. То очі справжнього полководця. "Манчестер" колись знову зіграє в фіналі. Нехай і без ван дер Сара. Вочевидь, і без Гіггза та Скоулза. Але зіграє. Ця команда з її тренером вже перетворилися на справжню фабрику з продукування талантів. Свої невдачі, лихі часи вони вже пережили, залишили позаду. Тому не варто за них турбуватися.
А ось за "Барселону" якось тривожно. Скільки часу відведено цьому феномену – одному Богові відомо. Якась випадкова травма, якийсь безглуздий випадок, якісь випадкові слова – і тієї "Барселони", що ми побачили в останню травневу суботу на "Уемблі", більше можемо й не побачити. Вона, ця "Барселона", на відміну від того ж "Манчестера", насправді дуже вразлива. У неї немає золотого запасу, немає довгої лави запасних. Немає другого Мессі, іншого Хаві. Ще одного Гвардіоли. Чи знайдуть всі вони для себе в найближчому майбутньому нові емоції, нову мотивацію, нову втіху? Бо так чи інакше, вони всі, і "Барса" загалом, уже приречені. На порівняння. Причому не стільки з "Дрім Тім" – командою-мрією часів Кройфа, скільки з нинішньою "Барселоною". І справа тут зовсім не в сверблячці від успіхів чи перевірки славою й мідними трубами. Все глибше. Й складніше. Коли ти виграв усе, що є, усе, що можна, що робити далі?
Але це буде потім. Якщо буде. Нині ж – просто подякуємо "Барселоні" за те, що вона є. Незважаючи на кольори та уподобання. Хоча б за можливість доторкнутися до історії. Що вже завтра неодмінно стане легендою. Як стародавній Єгипет. Або древня Греція. Чи "Реал" з п’ятдесятих-шістдесятих років минулого століття.
Таке не забувається.