Біда нинішньої опозиції в тому, що вона не зробила висновків буквально ні з чого, з чого мусила б їх зробити. Не те що з власного перебування при владі, aле і з власного досвіду перебування в опозиції.
Наприкінці квітня отримав СМС-розсилку від одного депутата Верховної Ради: мовляв, єднаймося всі довкола Комітету порятунку України. Такий привіт з Першим травня.
Подумавши, відписав – а скільки адресатів цього повідомлення відповіли, що насправді це комітет політичного порятунку однієї окремої особи? Отримав відповідь: "Ти другий... Але ж тут усі – і Яценюк, і Тягнибок, і Гриценко... Інакше ж немає й сенсу".
Одразу виникло питання, а чи є сенс "не інакше". Тільки не поспішайте закидати підрив довіри та розхитування лав. Давайте просто поставимо питання: на що здатна українська опозиція в боротьбі за те, що вона проголошує своєю головною метою – тобто за "захист України"?
Створення гучно проголошеного "Комітету порятунку України" тяглося майже два тижні. На загальнонаціональному рівні його утворили тільки 10 травня. Від яскравого слова "порятунок" при цьому вирішили відмовитись: назвали "Народним комітетом захисту України".
До організації увійшли 9 політичних та громадських структур плюс окремі громадські діячі. Найстаріший бренд – Народний рух України (лідер – Борис Тарасюк). Найрадикальніший – Всеукраїнське об'єднання "Свобода". А найпотужніший – Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина". Осердя іменного Блоку Юлії Тимошенко, котрий навіть зараз, все більше нагадуючи корабель з течією під ватерлінією, лишається настільки ж потужнішим за решту структур "Комітету", як будь-який з кораблів комодора Перрі – за японські джонки в бухті Токіо.
Звісно, всяка потужність відносна (американці це зрозуміли за сто років, при Перл-Харборі). Однак факт лишається фактом: в Народному комітеті захисту України Юлія Тимошенко грає першу скрипку. З одного боку, це цілком логічно, раз вона – найпопулярніший серед електорату політик, а її політична сила – найсильніша. З іншого, це породжує очевидні проблеми.
І заочна пікіровка з тим же Тягнибоком 11 травня під стінами ВР, куди опозиціонери кликали народ протестувати проти нових невигідних Україні угод, яких вони чекають під час візиту 17 травня російського президента Мєдвєдєва – не єдиний прояв цього. З Тягнибоком усе зрозуміло, Тягнибок тягне – і тягтиме – саме у свій бік, небезпідставно передчуваючи, що коли нарешті відійдуть "старі" нинішні, на електоральних пажитях оселиться "молодий" він.
Проте ж не Тягнибоком єдиним. Ось уже й попередній "координатор" Комітету Анатолій Гриценко – більше не координатор. Координатор тепер – Дмитро Павличко, котрий, безумовно, заслужена людина і все таке, але в царині сучасної оргроботи до Гриценка не дотягує десь так само, як Віктор Янукович – до самого Павличка в сфері красного письменства.
В свою чергу, Гриценкова "Громадянська позиція" вирішила не входити в Комітет. Те ж саме – з Яценюком, який ніяк не може створити власну політичну платформу (ні організаційну, ні ідеологічну, ніяку). Те ж самісіньке – з Ющенком...
Чиїх амбіцій тут більше? Та це неважливо, панове. Ви ще спитайте – хто винен. І чи ревуть воли, як ясла повні.
Проте обмежитись констатацією неподоланих і, судячи з усього, неподоланних суперечностей, породжених банальними амбіціями, було би просто беззмістовно. Можливо, різношерста наша політична опозиція все-таки здатна на ефективну діяльність? Маємо ж "ліво-червоних", які прекрасно уживаються в нинішній, у широкому сенсі, коаліції з модерновими "синьо-білими", відвертими "коричневими" та просто грошовими мішками?
Теоретично – саме так воно й має бути. Проте біда, як уже було сказано, не в тому, хто винен (та й пізно вже ставити це питання). Головна біда – в не менш класичному "що робити".
Біда нинішньої опозиції в тому, що вона не зробила висновків буквально ні з чого, з чого мусила б їх зробити. Не те що з власного перебування при владі, це ясно. Але і з власного досвіду перебування в опозиції.
Адже, згадаймо, дещо схоже вже було. 2001 року, під час акції "Україна без Кучми!" (правильно пишеться саме зі знаком оклику), існувала подібна ж структура опозиції. Точніше, сукупність структур. Найвідомішою з них попервах був "Фронт національного порятунку", котрий саме і був структурою, згуртованою довкола Юлії Тимошенко. Подейкують, до речі, що зараз від слова «порятунок» в назві Народного комітету нібито вирішили відмовитися в тому числі й для того, щоб не нагадувати про ті гучні, але безславні, чи, точніше, "без-ефективні" часи.
Ну так ось. Тоді поруч з ФНП існувала і ціла низка інших структур. Так, досить швидко створили власні центри протидії режиму ліві. (Я саме про лівих, а не про КПУ, яка з точки зору класичного марксизму є компрадорською, а з точки зору "марксизму-ленінізму" опортуністською – коротше, з усіх боків просто зрадницькою).
З іншого боку, був незрозуміло-аморфний зародок "Нашої України", котра через свою аморфність і дивне поєднання незрозумілості із зарозумілістю після фактичної перемоги на виборах-2002 талановито зуміла втратити все, здобуте для неї виборцями правоцентристів та особисто Ющенка.
Однак якщо щось і лишилось від усього того політичного мерехтіння 2001-2002 для майбутнього, то це – праця тих активістів УБК, що брали відповідальність на себе, а не перекладали її на підлеглих. Саме вони стали початком "Помаранчевої революції", як би ми сьогодні до неї не ставились. Особливо рекомендується зрозуміти це тим, хто й по сьогодні Майдан вважає своїм VIP-Подвигом.
Що ж до опозиційних політиків, то все, на що вони тоді спромоглися – це акуратно, ніби "відпустивши віжки", перевірити режим на міцність 9 березня 2001 року. Режим перевірку витримав. Як писав російський письменник Міхаіл Вєллєр, "старожили помнят то замєчатєльноє утро".
Події під ВР 26 квітня 2010-го на те 9 березня не тягнуть. Але початок такий, що продовження обіцяє бути гарним.
Можливо, звідси випливають щонайменше три висновки. Перший із них полягає в тому, що тим, хто справді збирається так чи інакше опиратись режимові (не обов'язково на вулицях, далеко не обов'язково) – так ось, цим громадянам з ТАКОЮ опозицією не по дорозі. Можна, звісно, входити до якихось структур, або й не входити, а просто розповсюджувати агітматеріали. Але в стратегічному плані – боронь нас Боже від таких друзів, то ворогів ми подужаємо самі.
Другий висновок, безпосередньо пов'язаний з першим – що опір режимові не буде миттєвим дійством. Не буде славних повстань, барикад та могутнього "ура!" вже за кілька днів. Максимум, що буде – це Киргизія. До того ж, це лише в благородні минулі часи повстання топили здебільшого в крові. Зараз їх топлять в основному в лайні, на що є спеціально навчене телебачення.
І третій висновок, пов'язаний з першими двома: новий-старий режим заіграшки здолає будь-які старі-старі методи. Масові акції, й навіть димові шашки – все це добре лише в міру, а головне – в точно визначеному місці й у точно вгаданий час. Головне ж – усі ці речі є тільки антуражем. Або, якщо хочете, вершиною айсберга.
Підводна ж його частина, як відомо, складає більше 70 % всієї маси, і пливе за волею глибинних течій. А зовсім не вітру, що гасає над поверхнею. Адже й Майдан-2004 неодмінно відбувся би без більшості з тих, хто очолює нинішні Комітети захисту Батьківщини. А от без досвіду й бажання тих, хто самотужки ледь не на конспіративних квартирах готував ще "Україну без Кучми!", міг би й не відбутися.
*Гляціологія – наука про кригу
__________________________
Читайте також:
Путін напевне не збрехав про готовність Тимошенко так само «здати» питання флоту, як це зробив і Янукович. І це не дивно: для Юлії Володимирівни ті питання національних інтересів, що не конвертуються в безпосередні матеріальні цінності, завжди були точно такою ж абстракцією, як і для Віктора Федоровича.