Власне і європейська чи євразійська інтеграція вітчизняних можновладців цікавить лише як засіб утриматися біля цієї труби. Або як кажуть вони самі – «на потоках».
Вінстону Черчиллю вперто приписують і справді блискучу фразу про те, що радянська політика нагадує бійку псів під килимом, про суть якої можна здогадатися лише по тому, чий труп врешті решт викидають з-під килима на очі публіки. І хоча фахівцям так і не вдалося знайти подібного висловлювання в архіві і численних працях британського прем’єра, це не завадило вибудувати її шанувальникам цілу науку під назвою «кремленологія». Ця з дозволу сказати «дисципліна» досліджувала стосунки між радянськими керівниками саме по списках жертв чергових московських інтриг, а ще – по тому, як ці самі керівники вишиковувалися на трибуні мавзолею. Іноді такі «гадання на кавовій гущі» були чимось на кшталт астрологічного прогнозу, рідше передбачення таки справджувалися, але жодному «кремленологу» не вдалося спрогнозувати дату смерті їхнього підопічного – Радянського Союзу, а відтак – і самої «кремленології».
Щоправда, чутки про наглу загибель обох виявилися хоч трохи, але перебільшеними. Точніше - як стверджував віршик мого дитинства - «дедушка умер, а дело живёт». Живі й самі радянські політичні традиції, і методологія дослідження їхніх «носіїв». Досить лише почитати міркування вітчизняних аналітиків і журналістів про останні зовнішньополітичні кульбіти офіційного Києва. Тут вам і таємні агенти впливу Росії, що підставляють «наївного Віктора Федоровича», і сам Янукович, але вже в ролі «великого комбінатора». що «розводить як лохів» США, Європу і Росію, а головне неодмінні посилання на «гідні довіри джерела», що, безумовно, на власні очі чули чиєсь важке дихання під килимом. Свій внесок у «нагнітання мороку» несподівано вніс Віктор Ющенко, що «компетентно» оголосив – петербурзькі домовленості Азарова з Путіним перекреслюють усі намагання укласти угоду про вільну торгівлю з Євросоюзом, а відтак Україна вже завтра щезне у хижій пащі новітньої Російської імперії. Тверезі заклики «не плутати зони» потонули в гомоні на улюблену тему з причитаннями «пропало все». І навіть головний медіа-борець з російської навалою – «Український тиждень» - врешті решт вийшов з балалайкою (!!!) на обкладинці. Що, мабуть, могло означати кінець світу. Принаймні українського.
Між тим все це лише в черговий раз підтвердило, що більшість вітчизняних «експертів» (а також журналістів і політиків – не будемо сперечатися, чи можна це визначення і надалі прикладати до Віктора Андрійовича) можуть лише здогадуватися, що насправді відбувається в українській владі. А не маючи уявлення про справжні мотиви і наміри мешканців Банкової, завчасно підозрюють, що відбувається щось погане. Бо хіба можна чекати чогось доброго від «цієї влади»? Цілком передбачувана психологічна реакція, між іншим. Пам’ятаєте як булгаковський професор Преображенський запитував Борменталя, чи може той передбачити, що «вони» можуть плеснути в горілку державного виробництва? За звичайною людською логікою – нібито нічого, врешті решт навіщо владі труїти власних підданих, а з іншого – хто сказав, що «вони» керуються саме такою логікою?? Судячи з останніх дій вітчизняних можновладців – починаючи від податкового кодексу і закінчуючи «справою Тимошенко» - уявлення про логіку у них таки відрізняється від звичного.
Самі можновладці, щоправда, так не вважають. І навіть ображаються, коли чують про «неевклідову» мотивацію їхніх дій. Проте показово, що тепер вже не стільки намагаються довести власну «європейськість», скільки обурено питають - чи насправді ці кляті європейці такі вже принципові? І чи помічають вони колоди у власних очах? Ось, скажімо, Берлусконі… Або Шрьодер… Або… ну, за бажання список можна продовжувати довго. От тільки ніякий Берлусконі або Шрьодер – якими б не були їхні моральні якості - не розгортав політику своєї держави на 180 градусів. Не міг повернути. І їхні співвітчизники не вірять, що могли б. А українці вірять… Бо чують, що вчора влада казала про інтеграцію в ЄС, а сьогодні тим ж словами – міркує про принади Митного союзу з Москвою. За зміною настроїв не встигає навіть Микола Азаров, який на запитання про те, куди ж іде Україна, тепер відповідає, що обирати між Європою і Росією – це все одно, що між братом і сестрою… А ще зовсім недавно один з його експансивних замів, обурений «недружньою» поведінкою східних сусідів в запалі вимагав… приєднатися до НАТО (добре що не публічно – може в Москві і не почули).
Берлусконі така «свобода вибору» і не снилася. Навіть коли він завершує свою політичну кар’єру, йому таки доводиться зважати на думку італійців. Можливо й не з питань моралі, стосунків з жінками чи навіть, хай вже вибачать мене апологети європейськості, корупції. Але з питань зовнішньої політики і безпеки – точно. Я вже не кажу про геополітичний вибір. А українській владі навіщо на це зважати? Що їй зроблять українські ж громадяни? Вийдуть на вулиці? Влада в це не вірить… Проголосують не так на виборах? «Нагорі» сподіваються, що просто перепишуть виборчі правила – і залишаться при своїх…. Втечуть з країни? Та хай втікають – головне, щоб газогони і порти залишилися на своїх місцях – головні ж капітали заробляють саме на них…
Власне і європейська чи євразійська інтеграція вітчизняних можновладців цікавить лише як засіб утриматися біля цієї труби. Або як кажуть вони самі – «на потоках». Була б можливість – взагалі б нікуди не інтегрувалися. Єдина проблема – звичка усієї чиновницької вертикалі красти не дозволяє останнім часом зводити кінці з кінцями. Потрібні гроші з-за кордону. Або з Заходу – і тоді треба розігрувати з себе євро інтеграторів, як би погано це не виходило. Або з Росії – і тоді треба починати вірити в Євразійський союз. Хоча б на словах…. Щоправда, словам в Москві віри теж не ймуть і хочуть справ. А там – дуже легко зірватися і важко загальмувати. Навіть, якщо у влади буде таке бажання.
Чи є таке бажання в пересічних українців - теж питання. Було б - може б діяли інакше. Щоправда, деякі ЗМІ вже поквапилися оголосити, що за останніми соцопитуваннями - прихильники Митного союзу серед українців в меншості! От тільки жодного серйозного інструменту впливу на державу у пересічних громадян насправді немає. А ті що були – хай навіть не дуже серйозні – за останні роки демонтували. Без спротиву самих українців. І навіть без опору теперішніх опозиціонерів. Бо нинішнім опозиціонерам ще два роки тому чомусь вірилося - все це робиться для них улюблених. Тому й запитувала Тимошенко «а хто вам сказав, що народ не хоче диктатури». Тому й міркував Ющенко, що «справжній державний муж» має випереджати співгромадян. Ну, хоча б в питанні НАТО. Чи російської мови. Тепер може й запитали б в народу… Але хто ж дасть?
Можна, звичайно, полякати владу бунтом. Новітньою «коліївщиною». От тільки варто пам’ятати, як «стару» Коліївщину використала тодішня російська імператриця. І до чого призвів бунт на початку минулого сторіччя. Адже систему, яка так нагадувала бійку псів під килимом, збудували вчорашні революціонери. Або ж ті, хто вдало себе за революціонерів видавав.
______________________________________________________________________________________________
Якщо жорстким вироком Юлії Тимошенко, що повністю задовольнив вимоги позивача (не така вже поширена практика у процесах з політичним підтекстом), нинішня українська влада вирішила перевірити сусідів на "вошивість", то іспит пройшов вдало.