Останній аргумент

Телевізор у моєму помешканні став радше предметом інтер'єру. Залишається останній аргумент на його користь. Він так і називається – "Аргумент кіно" на каналі 1+1.

Коли я був малим (місто Франик, кінець 60-х – початок 70-х), хороші фільми можна було побачити лише в кінотеатрі. Деякі з них я переглядав по кілька разів – як наприклад, "Вірна рука, друг індійця". Я знаю, що правильно не "індійця", а "індіанця". Проте саме так було написано на всіх афішах – "індійця".

Найчастіше я ходив на ендеерівські фільми кіностудії ДЕФА. Югославський актор Гойко Мітіч, який у них знімався, був моїм найкращим другом, навіть про це не здогадуючись.

Але найцікавіші фільми, звісно, проходили повз мене. Однією з причин було те, що вони перебували в категорії "до 16-ти".

Крім того, я слабко пам'ятав прізвища кіноакторів та режисерів, а переповідаючи іншим уже побачені фільми, я часто фантазував. Тобто я дописував в уяві пропущені сцени, продовжував діалоги, розгортав батальні сцени таким чином, що з фільму нічого іншого, крім батальних сцен, уже й не лишалося. Замість головних героїв я сам кидався у вир подій і пристрастей, страждав від нерозділеного кохання, помирав від підлої шерифської кулі, але таки встигав урятувати скарб свого рідного індіанського племені.

У дитинстві мені траплялися вдячні слухачі. Мої однокласники із задоволенням всотували всі мої вигадки на тему того чи іншого фільму. Завдяки вмінню "вигадувати кіно" на мене звертали увагу найкрасивіші дівчата в класі. У своєму внутрішньому кіно я міг бачити заборонений, нерадянський, нехай здебільшого і цілком чорно-білий світ. Не стільки через книжки, скільки через кіно я почав писати. Фільми більше не містилися в моїй голові, їх слід було записувати. Мої найперші повістинки, мабуть, нагадували невправні кіносценарії.

Я почав писати, а звичка дивитися й любити кіно лишилась.

Потім були юність і молодість 80-х із культами Фелліні й Тарковського, а потім кінотеатри мого дитинства закрилися. На початку 90-х у прайм-тайм по телебаченню показували "Твін Пікс" Девіда Лінча. Хтось може собі уявити щось подібне сьогодні? Хай не Лінча, хай, наприклад, братів Коенів? У прайм-тайм?

Нині я фактично не дивлюся телевізор, але на початку і в середині 90-х це ще було цілком небезглузде заняття. Нам здавалися смішними і милими всі ці українські телефільми, телевистави, трансляції засідань Верховної Ради, мексиканські телесеріали, концерти вітчизняних недозірок. Дешеві костюми телеведучих, погане світло, занадто яскравий грим, провінційна, ніби з якогось обласного центру, телекартинка. Перші новини, перші відеокліпи, перша українська програма про "сучасну музику", "Хіт-рік" та її ведучий – здається, Анатолій Бондаренко...

Зрештою, й тоді я не надто все це дивився. Фільми Девіда Лінча? Та я ще матиму пенсійний час, щоб їх усі проглянути! Українські телевистави? Краще почекати, поки назнімають своє якісне кіно! Записи перших наївняцьких рок-концертів, "Червоних Рут", інших фестивалів? Дочекаємося свого МТV, Дейвіда Бові, своїх "Роллінґ Стоунз"!

Ми були молоді і сміялися над нашими новинами, рекламою (одна тільки "блювота" від blue water чого коштувала!), над розважальними шоу, над першими потугами робити незалежно-український телевізійний продукт. Ми сміялися, пили палені коньяки, кохались, показували дітям українські мультики у "Вечірній казці". Жоден з нас поки що не мріяв про домашні кінотеатри і незліченні зібрання фільмів у домашніх відеотеках, як і про всесвітню мережу з цілодобовим доступом до новин.

На початку 2000-х інтернетівські новини перемогли телевізійні. "Твін Пікс" закінчився. Я так і не побачив жодної серії. Кінотеатри не відкрилися. Ні, деякі таки відкрилися, хоч українському кіно це все одно не помогло. Воно зачахло в зародку. Своїх Дейвіда Бові і роллінґів у нас теж якось не склалося. Нам лишилися наші домашні архіви й автономність моніторів. Зів'яли не побачені телевистави, записи рок-концертів. І навіть українських мультиків, здається, більше не показують. Добре, що мої діти вже виросли, а внучка звикає до лептопу і youtube'у. Телевізор у моєму помешканні став радше предметом інтер'єру. Іноді дуже хочеться його позбутися. Та навіть уже й не його, а її – цієї валізи без ручки.

Залишається останній аргумент на її користь. Він так і називається – "Аргумент". Тобто програма "Аргумент кіно" на каналі 1+1. От саме вона й виправдовує присутність у домі цієї валізи. Ми не маємо українського кіно, але ми маємо бодай цю одну телепрограму.

"Аргумент кіно" зробив далеко-за-опівнічниками цілі покоління молодих людей і змушує бодай раз на тиждень, попри цілком реальну перспективу недоспаної ночі на найтяжчий у тижні день, усе-таки вмикати телевізор навіть утомлених і старших. Серед моїх знайомих і друзів немає жодного, хто б не дивився "Аргументу". Я знаю, що допоки існуватиме ця програма, моє повільне старіння не минатиме без хорошого кіно. І, може, я таки навчуся запам'ятовувати не тільки назви фільмів, але й імена та прізвища режисерів чи акторів. Надто вже захопливо розповідає про них мій дорогий Володимир Войтенко.

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: