Українізація починається не з помпеїзації голодоморів і героїзації Бандери, а з добробуту. Спочатку добробут, а відтак – пропаганда і поширення справжніх, а не брехливих відомостей про наших героїв.
Коментарі до моїх статей бувають доволі цікавими. Вони свідчать про те, що чимало людей перебувають у стані ейфорії від своїх власних ілюзій. Такою ілюзією є фентезі про совєтський рай. Ось один із коментаторів дорікає мені: "Автор статьи из диссидентов. Тогда, в СССР, ему мешали советы. 20 лет Украина незалежна, советов нет, но до уровня УССР 1991 г. дорасти так и не смогли".
Якщо це писав юнак, то ще можна зрозуміти, але якщо чоловік жив у 80-тих роках, а пише таку маячню, то тут щось уже серйозне з людиною. Бо "уровень УССР" я добре пам’ятаю, коли черги були за всім. Коли батьки розпочали будівництво приватного будинку, то доводилося за кожною трубою, за батареями, за цементом, за плиткою їздити бозна куди, а частіше звертатися до будівельників і купувати у них крадене. Мовчу вже про цукор по 1 кг в одні руки, про молоко до 8-ої ранку, бо вже о 9-тій воно закінчувалося, про черги за маслом і ковбасою, про таке чарівне слово, як "ВИКИНУЛИ". Бо час від час щось таки "ВИКИДАЛИ" у продаж: борошно, рис, гречку, пральний порошок...
То про який рівень життя можна було говорити? Зараз кількість супермаркетів і автомобілів уже сама по собі демонструє, що рівень життя людей покращився. Так, не для всіх. Але якщо колишній інженер з Галичини може поїхати на будову у Португалію, то не розумію, чому цього не може зробити безробітний шахтар?
Ми всі поставлені в однакові погані умови. Що на Сході, а що на Заході. Але що цікаво: Захід якимсь чином стимулює до діяльності. У перші роки незалежності саме росіяни Західної України першими зрозуміли, що криза безнадійна, і нема сенсу чекати милостині від природи, а відтак пішли на базари, у приватні крамнички, кіоски. Я ще тоді, на початку 90-тих, писав про те, що у Львові на всіх базарах переважна більшість людей, які торгували на ятках, були не місцевими, це відчувалося з їхньої вимови. А вже за росіянами на базари рушили галичани, а потім і ті і ті поїхали в Західну Європу. Тому коли хтось пише, що в Італії задниці перестарілим італійцям підтирають одні галичани, то слід уточнити: не всі вони вроджені галичани, а багато серед них вихідців зі Сходу України та росіян, які у той чи інший час оселилися в Галичині.
Той, хто ображає заробітчан, мусить затямити, що ображає і своїх земляків, адже їхні батьки по війні прибули в Галичину не з Марса.
Таку саму активність проявили і росіяни Прибалтики. Уже там ніхто не бунтує і не вимагає рівних прав для російської мови. Усім хочеться жити у Євросоюзі, а не у Путінстані.
Нормальний здоровий народ хоче бути не тільки ситим, але й вічним. І тут у нас деякі розбіжності. Вони зрозумілі. Галичани перебували теж у неволі, але у тій неволі їм ніхто не забороняв мови, не влаштовував голодоморів і якщо був за Польщі один концентрак, то він був таки один і жоден інтелектуал у ньому не загинув. А коли почалася Перша світова, то поляки випустили усіх в’язнів, як із табору Береза Картузька, так і з тюрем. А от большевики у червні і липні 1941 усі тюрми залили кров’ю.
За часів Сталіна знищено було понад 10 тисяч українських інтелігентів. Весь мозок нації було знищено. А той мозок, який приєднали у 1939, майже весь утік на Захід, дуже швидко зрозумівши з ким має справу.
Насправді у нас проблеми не в мові і не в Бандері. Мені особисто по цимбалах, чи буде визнаний Бандера героєм України, чи ні. Бо це совок. Так само як совком є народний чи заслужений артист. Ну, хтось може собі уявити, що Сильвестру Сталлоне чи Пенелопі Круз вручають звання "народного артиста США"? А Спілбергу, наприклад, дають премію Волта Вітмена? Ну, тіпа, нашого Тараса.
Я від самого початку стібався з цього вибрику Ющенка, бо якщо когось нагороджувати посмертно, то так можна дуже далеко зайти. Бандері і Шухевичу дали, а Петлюра, що – лисий? А Мазепа? А князь Святослав? А Ісус Христос? Котрий галілеянин – сиріч галичанин.
Шахтареві, який залишився без роботи і думає, як вижити, усі ці проблеми теж по цимбалах. Як казав один з них на початках нашої незалежності, "мнє всьо равно "калбаса" ілі "ковбаса", ліш би она била".
З цих слів багато хто кпив. Але не я. Бо вважаю, що це золоті слова, які будь-якій владі слід узяти на озброєння. Українізація починається не з помпеїзації голодоморів і героїзації Бандери, а з добробуту. Спочатку добробут, а відтак – пропаганда і поширення справжніх, а не брехливих відомостей про наших героїв.
На жаль, попередня влада цього не розуміла, а теперішня – взагалі дійшла до маразму, роздуваючи конфлікти на голому місці. Вони компостували нам мізки, повторюючи, як мантри: "Ми партія фахівців!" Але на ділі виявилося, що це партія масажистів, тілоохоронців, рецидивістів, балакунів, усього чого завгодно, а фахівців там нема. Ну, що – вважати нам за фахівця перестарілого маркшейдера, чи колишню бабу-пупорізку, котра завідує національною безпекою, чи комсомольця, який одного ранку прокинувся і відчув у собі задатки економіста-реформатора? Чи міністра спорту, який не вміє зліпити двох слів докупи? А чи можу я повірити у щирість їхніх намірів, якщо усі вони навіть не в Україні народилися? Що їм та Україна? Тимчасова квартира, в якій вони вирішили зробити ремонт і заодно на цьому нагріти руки.
Якщо хтось каже, що вибору не було, то я так не вважаю. Я не в захваті від Юлі, а тим більше від її "каманди", але різниця між БЮТ і ПР та, що якби були БЮТи, то можна було б стукати у якісь двері і достукатися. І якби робилися якісь негідні речі, я міг би підійти до Луценка, Донія, Шкіля, Яворівського, Парубія, Кириленка, Гриценка, Лук’яненка, взяти когось за обшлаги і так інтелігентно поцікавитися: "А що ж це ви, підараси, робите?" Це, звичайно, при умові, що вони а) виявилися б підарасами і б) щось негідне робили.
А до кого апелювати тут? Ганцю, Писарчука я знаю особисто. І що? Де, в яких орбітах вони кружляють, аби я міг щось для себе вияснити? І чи це щось дасть? У тій компанії нема жодного (!!!) морального авторитета!!! До кого стукати? У які двері?
Двері зачинені. А ми вже над прірвою.
___________________________________________________________________________________
Читайте також:
Донецький порожняк про економічне диво
В одній із копанок у посьолку Красний Луч на Луганщині п’ятеро хлопців і досі лежать під землею. Ніхто їх не збирається витягати. Родичі на тому місці спорудили щось на зразок жертовника, до якого приносять квіти, їжу й цигарки. Найдикіше те, що за документами ці хлопці усі живі.