Більшості російськомовних (я навмисне не уточнюю, росіянок, українок чи молдаванок) дуже і дуже далеко до бразилійок. Ти не зустрінеш на Реепербані жодної бразилійки. До того ще й із книжкою Достоєвського. І знаєш чому? Тому що вони не вважають, що чоловіки їм чимось завинили.
У моєму наплечнику віднедавна поселився покетбук. Це продукт українського технологічого прориву, один із небагатьох. Його мені люб’язно подарували виробники з Києва, попередньо заливши в нього цілу бібліотеку з 500 літературних позицій. Ця мила електронна штука тепер повсюдно тішить моє серце. Тепер вона завжди зі мною. А з нею – і всі 500 «книжок», до того ж аж сімома мовами. Минулого тижня, їдучи рейсовим бусиком з північноіталійської (вона ж південнотирольська) Лани до летовища в Мюнхені, я, наприклад, узявся за грубезний роман графа Лео Толстого «Анна Кареніна». Ви могли щось чути про цей твір. Мої попутники, німецькомовні громадяни Італії, раз у раз позирали в мій бік, намагаючись визначити, чим це я таким розважаюся, що то за така ґаджетова новинка.
Тепер – стрибок до іншого міста. Хоч до бусика, що везе мене з Лани, ще повернемося.
Прогулянка Гамбурґом ніколи не обійдеться без Реепербана. Навіть якщо ви не збираєтеся купувати повію, вам усе одно буде цікаво. Скажімо, мій приятель Ганс, який стверджує, наче ніколи не кохався за гроші. Мовляв, він усе ще в непоганій формі і далі вірить у любов як дар Господній. Я теж завжди у це вірю. Але Реепербан ми з ним усе одно не обминаємо. Єдина проблема: там є закриті вулички, куди не можна з жінками. Повії моментально влаштовують вистави на тему сімейних ревнощів, норовлять облаяти, вщипнути, а то й облити водою кожну неповію, що наважиться там поблукати. Чому? Бачать у ній потенційну конкурентку? Виганяють геть зі свого блудного світу як занадто чистих для нього?
Звісно, всі розуміють, що це гра. Але від того не стає менш цікаво. Минулого разу ми були тут з Любком Дерешем. Жодна повія не впізнала нас, не попросила сфотографуватися з нею, тож я видихнув із полегкістю: «Ну, хоча б тут немає наших». Проте вони там неодмінно були, бо в якому закутку світу немає українських проституток?
«Просто вони не читають українських книжок», – резюмує Ганс. Ми сміємося. З Гансом добре і Реепербаном гуляти, і всілякі дрібні деталі в загальному пейзажі вишукувати. «Дуже легко визначити, котра з них приїхала з пострадянського світу», – каже Ганс. «Тому що всі вони фарбовані блондинки?» – намагаюся вгадати. «Ні, – відповідає Ганс. – Тому що всі вони сидять із книжками. Толстой, Достоєвський. Ти розумієш, про що я».
Так, тепер я розумію, чому ми з Любком лишилися без уваги. Ні він, ні я не тягнемо на когось із російських класиків. Тож і згаданої вже «Анни Кареніної» нікому з нас не створити. Що, мабуть, за великим рахунком не так уже й погано.
«Але те, що вони сидять з книжками, не приносить їм жодних бонусів», – провадить своє Ганс тоном експерта. А далі: «Бразилійки – ось найкращі жінки. Красиві, з чудовими фігурами, душевні і щирі. Більшості російськомовних (я навмисне не уточнюю, росіянок, українок чи молдаванок) дуже і дуже далеко до бразилійок. Ти не зустрінеш на Реепербані жодної бразилійки. До того ще й із книжкою Достоєвського. І знаєш чому? Тому що вони не вважають, що чоловіки їм чимось завинили. Я їжджу до Бразилії не займатися сексом, а кохатися». Я намагаюсь йому заперечити, розповідаючи, що тут, у нас, аж ніяк не всі жінки корисливі. Що є багато добрих, милих і так само, незгірш за його бразилійок, щирих. І завдяки цьому серце моє теж тут, в Україні.
Відтак на думку спадає зовсім інше.
Минулого року околиці Лани в італійському Південному Тиролі сколихнула новина про те, що молода, 19-річна українка зарізала свого чоловіка-турка. Той, кажуть, заревнував її до неможливості. Під час чергової сварки він начебто вклав їй у руки ножа, розпанахав собі на грудях сорочку і сказав: «Ріж!». Вона не розгубилась і вдарила його ножем. Виявилося – цілком непогано як для першого разу, бо смертельно.
Дивно, але більшість місцевих мешканців стали на її бік. Турків вони недолюблюють майже так само, як наших. Але зовсім юна й недосвідчена дівчина, що в чужому світі зважилася на життя з іще чужішим чоловіком, викликає більше жалю, ніж її жертва. «Але тільки жаль, без жодної любові. Бо бразилійки все одно найкращі», – наполягає Ганс.
Тепер саме час повернутися до того бусика, що минулого тижня віз мене з Лани до Мюнхена. Мої попутники – парочка молодих закоханих і окремо від них дама, про яку вже годиться сказати «літня». Усім до Мюнхена, всім на летовище. Молодята проведуть відпустку на Сейшелах, а літня дама в Кенії. Мабуть, полюватиме там на левів. Оскільки всі з усіма почали спілкуватися, доходить і моя черга показувати їм деякі переваги покетбука. Я ловлю себе на тому, що роблю це незгірше за героя рекламного ролика. «І ще, – кажу я на закінчення, – читаючи, ви можете слухати з нього музику, ось програвач». Дамі ця штучка надзвичайно сподобалася. Молодим, зрештою, також. «А хто це придумав, чий патент?» – запитує дама. «Українці», – відповідаю й сам дивуюся наглому приступові давно забутих гордощів.
Мої попутники здивовано переглядаються. Урешті дама висловлює своє здивування вголос: «А я думала, вони тільки й можуть, що турків ножами різати!».
__________________________________________________________________________________
Так, якщо Донбас в Україні - рило, то Галичина – ви вгадали! – найцінніша та найніжніша її частина, філейна. Саме нею вона й повернута до Європи. І вся вона, ця символічна країна, зусібіч захищена від будь-яких ворожих посягань незліченними нашаруваннями теплого непробивного сала.