Чорноморська угода дуже виразно проявила одну з ментальних особливостей української нації: ми дуже активно реагуємо на політичні збудники, натомість погано навчилися рахувати.
Упродовж двох діб з моменту підписання газово-флотських домовленостей Медведєва-Януковича в інформаційному просторі практично було не зустріти зрозумілого економічного аналізу цих угод, натомість чимало політиків та експертів кинулися голослівно критикувати чи навпаки – захищали «бартерні схеми» двох президентів.
Якщо бути вже зовсім відвертим, то треба зауважити, що політичні оцінки президентських угод робилися з позицій 90-х років минулого століття. Це тоді базування російського флоту на українській території було одним з факторів лояльності України до Кремля (політичної заангажованості, якщо хочете), що дійсно викликало обурення багатьох європейських інститутів.
Сьогодні цю угоду варто було б розглядати інакше. Насамперед варто нагадати, що жодна з міжнародних організацій не стала критикувати харківські угоди Януковича та Медведєва. «Угода щодо Чорноморського флоту між РФ і Україною не вплине на перспективи вступу останньої до НАТО й відносини Північноатлантичного альянсу з Москвою та Києвом», - генсек НАТО Андерс Фог Расмунссен.
«Загроз для євроінтеграції України у зв’язку з продовженням перебування ЧФ РФ на території країни до 2042 року немає», - єврокомісар з розширенням ЄС і європейській політиці сусідства Штефан Фюле.
«Ми прийняли до відома повідомлення про угоду між українським та російським президентами… Ми не коментуватимемо, оскільки це двостороння справа між Росією та Україно», - прес-служба Верховного представника ЄС з питань зовнішньої політики і політики безпеки.
У даному контексті слід також нагадати, що напередодні поїздки до Харкова Віктор Янукович побував у США, де зустрічався з американським президентом Бараком Обамою. Обама, як відомо, вважається найбільш промосковським президентом США за останні 50 років, і йому вдалося підкорегувати європейську політику під інтереси Медведєва-Путіна. Відмова від встановлення ПРО у країнах Східної Європи – тому доказ. Цілком логічно було б припустити, що харківська угода відбулася не без благословення Білого Дому, бо дуже вже дивним виглядає щільний дипломатичний календар Віктора Федоровича.
Світова дипломатія змінює ставлення до Кремля. Слідом за Німеччиною, Францією, Італією і Сполучені Штати вирішили зняти напругу у взаєминах з Москвою, а відтак – змінюється ставлення до російської стратегії на пострадянських землях. Розбитий корозією ЧФ – для них це скоріше спроба догодити примхам енергетичного Кремля, ніж виклик НАТО. Тому у військо-політичному сенсі українцям теж варто було б сприймати російський флот – наче базу Гуантанамо на Кубі: як би політичний режим Кастро не лихоманило від присутності американських військових, доларові надходженням примушують миритися з такою присутністю. Підписати угоду з РФ за таких обставин – означає не йти проти течії. Якщо течія зміниться, - угоди можна денонсувати.
До речі, відреагувавши на угоди, як бик на червону ганчірку, ми [українці] так і не змогли порахувати економічний бік цих домовленостей. Натомість російська опозиція, яка зазвичай толерує Україну, підняла ґвалт, що Путін з Медвєдєвим щорічно дотуватимуть Україну на 3-4 млрд дол в обмін на збереження за іржавим Чорноморським флотом своїх диспозицій у Криму. Безумовно, ця знижка умовна, бо сам ріст цін виник завдяки «вдалим переговорам» Юлії Тимошенко, коли вона погодилася на ціну газу понад 400 за тис. кубометрів… але ціну «вдалих переговорів» Юлії Володимирівни ми минулої осені також не змогли порахувати.
Відсутність належного інтелектуального градусу ми підміняємо емоціями. «Здав національні інтереси», - ось загальна оцінка. І ми так і не дізнаємося, у що обійшлося б «збереження національних інтересів» за тимошенківським прайсом у 420 дол. за тисячу кубометрів. До речі, ринкові ціни за комунальні послуги ми також не хочемо платити.
Правда, з точки зору національної держави, у харківських домовленостей є один – але суттєвий – мінус. Після фактичного санкціонування пам’ятника Сталіну у Запоріжжі та позбавлення Степана Бандери та Романа Шухевича відзнак Героя України, патріотична Україна отримала чіткий сигнал про те, що національний ренесанс дає заднього ходу. Спроби припинити дублювання фільмів українською, лобіювання російських каналів в українському ефірі – цьому зайве підтвердження.
Резюме кримських угод одне: якщо ми беремося говорити про національні інтереси, то повинні брати до рук калькулятор. Якщо прагнемо після 2017 року залишити Севастополь без ЧФ, то повинні розуміти, що буде з самим містом? Без інвестицій, без податків, без життя? Якщо хочемо заміряти патріотичність кожного політика, то теж мусимо навчитися рахувати, у що обійдуться його ініціативи.
Політичні рефлекси – це одна з найпримітивніших реакцій на події, нам пора дорослішати. А якщо читачі віддають перевагу політичним рефлексам, то маю одну ідею. Донецький суд створив цікавий прецедент: він спершу скасував указ президента про нагородження Степана Бандери відзнакою Героя України, а в день підписання севастопольських угод лаври Героя були відібрані і в Романа Шухевича. Такий фантастичний трюк створює для опозиції прецедент. Тепер, наприклад, БЮТ мусив би дати термінову вказівку Андрієві Шкілю поколядувати в Сихівському районному суді Львова і денонсувати там флотські домовленості президентів Віктора Януковича та Дмитра Медвєдєва. По-перше тому, що Віктор Янукович - громадянин України, а тому не може бути героєм іншої країни, а по-друге, на підписанні не було тіньового президента України, а значить угода - нікчемна. Той самий Сихівський райсуд мав би зобов’язати Януковича «вчинити дії або бездіяльність, що призведе до вступу до НАТО».
Звичайно, здобути справедливе рішення в суді БЮТу було б простіше, якби з ними і далі був улюбленець феміди Андрій Портнов, але він зараз колядує на іншій політичній території. Проте навіть з Шкілем Юлії Тимошенко не варто зволікати, оскільки і він – слідом за іншими патріотами – може вдатися до політичного гастарбайтерства.