Українці намагаються умістити в своїй свідомості святкування дня соборності з днем великої жовтневої революції. За всім цим бачиться потяг до рівноваги. А яка може бути рівновага без жовтневої революції, самі подумайте.
Яким дивним та незбагненним шляхом рухається наше суспільство в пошуках гармонії та нірвани, - думав я, йдучи березневими вулицями вечірнього Харкова, й розглядаючи числені білборди, на яких позафракційний депутат Ляшко вітав жінок України зі святом 8-го березня.
Піжонський картатий піджак робив позафракційного депутата схожим на якого-небудь пастора нової альтернативної церкви, котрий лише нещодавно приїхав до нашої країни з якої-небудь Австралії, ще не зовсім акліматизувався й розібрався зі специфікою національної ойкумени, і тому вирішив на всяк випадок спочатку привітати жінок, а там буде видно.
Дивним та незбагненним, - думалось мені, - є саме вміння та бажання українців поєднувати у своєму календарі такі, здавалося б на перший погляд, несумісні речі. Адже внаслідок всіх тих геополітичних та ментальних пертурбацій, яких зазнало суспільство протягом останніх двадцяти років, ми дбайливо поєднали в своєму календарі старі радянські свята з новими антирадянськими, плюс щедро приплюсували до цього свята церковні.
Схильність українців сприймати життя як перманентне свято духу, як розтягнутий до безкінечності державний вихідний дозволяє нам химерним чином та без найменшого морального сум’яття з ентузіазмом зустрічати як день ВДВ, так і яку-небудь Трійцю. Та й саме 8-ме березня, день миру та весни, в нинішньому культурно-етнографічному дискурсі сприймається не як свято імені Клари Цеткін, а скоріше як перший день посту, що обов’язково має завершитись спершу Великоднем, а затим – і Днем міжнародної солідарності трудящих, себто святом усіх анархістів.
Я, звісно, далекий від того, щоби когось засуджувати чи закликати до бойкоту тих чи інших червоних днів календаря, оскільки заняття це доволі сумнівне. Можу навіть сказати, що мене зворушує намагання українців якось умістити в своїй свідомості доцільність святкування дня соборності з днем великої жовтневої революції. За всім цим мені особисто бачиться певний потяг до абсолюту та рівноваги. А яка може бути рівновага без жовтневої революції, самі подумайте. Це вже не рівновага буде, а так – розщелина в суспільному спокої та розміреності. Тим більше, якщо повністю відмовитись від цього свята, то наступного доведеться чекати більше місяця – аж до грудня, коли разом із братніми нам католиками можна буде поринути в перший заплив різдвяних урочистостей.
В будь-якому разі мені особисто зрозуміла різка реакція частини українців на спроби відмовитись від будь-якого приводу для подальших святкувань. А з іншого боку, погодьтеся – ніхто не протестує проти введення нових, хай навіть малозрозумілих та не до кінця усвідомлених святкових днів. Головне – не зазіхати на свята, до яких устиг звикнути та притертися всім своїм серцем.
Ось, скажімо, 8-ме березня. За великим рахунком, мало хто переймається ідеологічною складовою цього свята. Та й ідеться для більшості громадян не про жіночу солідарність чи рівні права, а про можливість щедро розфарбувати в яскраві бадьорі кольори ще одну частинку сірих буднів за рахунок різних там пролісків та мімоз, а також великої кількості важкого алкоголю. Йдеться передусім про той таки дух свята, про небажання миритися з печальною дійсністю, котра поза контекстом вихідних днів виглядає безнадійно одноманітною та безкінечно нецікавою.
І годі шукати в цьому ідеологію. Якщо, звісно, не вважати ідеологією потяг до важкого алкоголю. Хоча спробуй хтось виступити проти доцільності цього свята – і розмова, поза сумнівом, відразу ж переведеться саме в ідеологічну площину, зводячись поступово до відстоювання позицій євродемократії чи євроазійства, до протиставлення історичних набутків та культурної спадщини, до загострення мовного питання та проблем міжконфесійної терпимості, до питань колабораціонізму та мародерства, зради принципів та відстоювання ідеалів, крові, сліз та цін на комунальні послуги. І завершиться подібна розмова закликом до відставки міністра освіти, можна навіть не сумніватись.
Тому що кожному з нас є що відстоювати і що захищати, кожен із нас має своє уявлення про те, що і коли святкувати, кого і з чим вітати. Мені особисто подобається ця передсвяткова березнева нервовість, це дитяче намагання чоловіків виглядати в очах своїх жінок ґречними, вихованими й вдячними. Ось, як депутат Ляшко.
І чим той вечір завершився! Що це була за компанія! Вони стояли коло виходу зі станції "Героїв Праці", й судячи з усього, їхнє свято миру та весни вже почалося. Було їх троє – дві дівчини й хлопець, якого вони між собою ділили. Я потрапив уже на той момент, коли хлопець визначився з власними пріоритетами на цьогорічне свято і вперто відштовхував від себе одну з дівчат – ту, котра була більш п’яною. Та, котра була менш п’яною, марно намагалася їх стримати. В якийсь момент більш п’яна зібрала емоції в кулак й запустила довгі нафарбовані пазурі в обличчя своєму обранцеві. За що й отримала по щелепі й відлетіла до кіосків із мандаринами.
Вже потім, коли ми підіймали її з продавцем мандаринів, намагаючись поставити на ноги й привести до тями, та, інша, менш п’яна, кричала, намагаючись виправдати в наших очах учинок свого хлопця, що ця курва (ну, вона інакше сказала, у нас на "Героїв Праці", слово курва є маловживаним), сама винна, і перша почала, і вже встигла завалити Віталіку рази чотири. Віталік нервово погоджувався з цими її словами. Думка громадськості розділилась – одні підтримували Віталіка, інші – курву, ще хтось – продавця мандаринів, котрий по-своєму теж постраждав, але святковий настрій був у всіх, і святкування обіцяло бути веселим. Потрібно буде зателефонувати мамі, - подумав я. - Свято, все-таки.
_________________________________________________________________________________
Читайте також:
Розвиток та занепад фізкультурного руху
Футбол усе-одно втрачає свою сакральну складову, перетворюючись на локальні бізнес-проекти, і міра їх успішності давно залежить лише від фінансової спроможності.