Потяг

Потяг

Фото: УНІАН

Жодних згадок про війну, жодних розмов про загиблих, жодних натяків про поранених. Зріз суспільства.

Московський потяг стоїть на харківському вокзалі майже годину. Двері зачинені, за вікнами можна помітити хіба що зелені берети прикордонників, коли ті переходять від вагону до вагону. На пероні терпляче чекають пасажири, нервово озираються на локомотив – потяг запізнюється з відправкою вже на годину. Прикордонники висаджують якусь родину, викликають рацією підмогу, висаджують ще когось. Триває все це безкінечно. Зрештою, провідниця спускається, мов капітан трапом, і запускає спраглих досередини.

Публіка в плацкартному біднувата. Міняються між собою місцями, аби бути ближче до своїх, закидають на гору торби, сторожко приглядаються до нових сусідів. Надійно ховають клунки та пакети, недовірливо діляться першою інформацією. Виявляється, в Харкові зняли росіян. Росіянам, виявляється, для в'їзду необхідне українське запрошення плюс 860 гривень на кожен день перебування – ділиться точною інформацією батько сімейства, яке займає піввагону. Ну ось, - думаю, - зараз почнеться геополітика. Проте ні, не починається. Всі сприймають інформацію про росіян як належне. Про політику загалом не говорить ніхто. Чи то бояться, чи то втомились. На дверях купе провідників висить плакат із маком – "Пам'ятаємо. Перемагаємо".

Весь час коридорами нипають спекулянти та перекупники. Одні продають валюту, інші – все, що завгодно. Жіночка важко проштовхує своє тіло між полицями, тягне за собою підлогою безрозмірну, схожу на себе, картату торбу, напхану білоруськими кардиганами. На російські рублі виходить тисяча, на гривні – чотириста. Ліниво пересварюється з жінкою, що спочатку виявляє інтерес до білоруської продукції, а потім визнає ціну зависокою. Але сваряться, скоріше, для годиться – ймовірно, білоруські кардигани і задарма нікому не потрібні. Продавчиня мовчки тягне торбу в тамбур.

Торгують усім. Молода пара – вона у відверто прозорій майці й джинсах, він у не менш відверто затяганому спортивному костюмі, – продає ікру. Чорну та червону. Носять ікру в самопальних банках, ненав'язливо рекламують свої делікатеси. Без обгорток ікра виглядає, як бабусине варення.

Регулярно виринає худий, дзвінкоголосий чувак. Закликає всіх бути уважними – мовляв, у потязі працює бригада, крадуть усе, що погано лежить. Пасажири відразу ж починають думати, що чувак саме з цієї бригади. Проте він не знічується й, як священик на службі, продовжує веселим голосом переконувати пасажирів бути уважними. Пасажири попускаються, після чого чувак, в якості конкретного прикладу, розповідає про пасажирку з Росії, яку щойно обікрали, і для якої тепер збирають цілим потягом кошти на квиток до Тули. Ніхто нічого не дає. Чувак зникає за дверима. Багато, мабуть, забрали в пасажирки, - думаю я, - і запрошення, мабуть, і по 860 добових. Я знаю цього чувака, не вперше їжджу цим потягом. Він тут як додатковий провідник, працює щодня, без вихідних. До нього вже всі звикли, як і до його історій. Щоранку відправляє цю свою обікрадену пасажирку на Тулу, як проклятий.

Зранку всі розморені й доброзичливі, налаштовані на знайомства та комунікацію. Починаються розмови. Говорять про ціни в Москві, згадують рідних та близьких. Чоловіки ходять поміж полицями в спортивних штанях і з голими черевами. На жінках рештки одягу та макіяжу. Багато прикрас. Жіночка в чорному гарячому светрі, з купою перстнів та браслетів, дістає з торбинки мобілку – із купою якогось каміння – й починає видзвонювати родину. Говорить барвистим ніжним суржиком – із чоловіком, донькою, братом. Потім із тієї ж таки торби дістає іншу мобілку – скромнішу, рожевого кольору – телефонує на роботу.

В Синельниково знаходять "бомбу". Хтось залишив під столом паперову коробку, уважні пасажири відразу ж підхоплюють її й урочисто несуть провідниці – мовляв, робіть із нею що хочете, бажано – у тамбурі. Провідниця не надто тішиться знахідці, проте мусить узяти. Так і їдемо далі – з бомбою в руках провідниці.

Сорок хвилин запізнення, десята ранку. П'ятдесят чотири пасажири плюс провідниця з бомбою. Товар, ціни, діти, продукти харчування. Жодних згадок про війну, жодних розмов про загиблих, жодних натяків про поранених. Про полонених теж жодних натяків, ясна річ. Зріз суспільства. Півсотні громадян. Ні на кого не сподіваються, ні на що не нарікають. Збирають постіль, отримують квитки, рухаються на вихід. Нічого не пам'ятають. Нікого не перемагають.

Повʼязані теми:

Наступна публікація