Позаблокова пустушка

Позаблокова пустушка

ТК "Хокей"

Відмова від позаблоковості зняла ризик подальшої ескалації війни Росії проти України.

Скасування позаблокового статусу дає Україні перспективу приєднання до системи колективної оборони, яка з існуючих міжнародних інституцій дає найбільш надійні гарантії з дотримання нашого державного суверенітету і нашої національної безпеки.

Невипадково сьогодні переважна більшість європейських країн, особливо маленьких, які не можуть себе захистити повноцінними збройними силами, приєднується до НАТО. І хоча за своїм воєнним потенціалом вони в декілька разів поступаються Україні, на відміну від нас зараз відчувають себе впевнено -  під захистом оборонної парасольки Альянсу. Хоча ми бачимо, які провокації постійно здійснюють російські збройні сили проти них.

Тому що колективна оборона є набагато більш надійнішою і дешевшою, ніж індивідуальна. Тим більше, у випадку з таким противником як Росія. А треба сказати, що РФ буде нашим ворогом ще довго, адже її стратегічною метою є знищення України як незалежної держави.

За час російської агресії всі наші спроби скористатись міжнародними інструментами – гарантіями так званого Будапештського меморандуму, позаблоковим статусом, можливістю укладати воєнні союзи з НАТО та США поза межами членства в Організації Північноатлантичного договору – виявились безуспішними. Тож єдиний шлях – це безпосередньо членство в НАТО.

І тому відмова від позаблокового статусу - великий історичний позитив, адже таким чином ми зняли ризик подальшої ескалації війни Росії проти України. Саме цей статус до певної міри спровокував агресію РФ проти нас.

Україна – не Швейцарія

Коли Україна стала позаблоковою у 2010-му році, переважна більшість політиків і експертів тоді запевняла - ми відмовились від перспективи членства в НАТО, тому Росія ніколи не розв'яже війни, мовляв, немає більше аргументів. Виявилось же все навпаки. А все тому, що Росія розпочала підготовку до війни проти України ще після війни проти Грузії у 2008-му році. І, відповідно, треба було забезпечити міжнародні умови, які б унеможливили надання Україні зовнішньої воєнної допомоги. Одним з таких запобіжників і став позаблоковий статус.

Чому він не спрацював так само, як славнозвісний швейцарський нейтралітет? Відповідь дуже проста: бо Україна – не Швейцарія. По-перше, треба згадати, що нейтралітет Швейцарії був договірним. На Віденському конгресі 1814-1815-го років, який було зібрано після розгрому наполеонівської Франції, вирішувалось питання нової системи безпеки в Європі. Тоді провідні країни Європи, щоб Швейцарія не впливала на баланс сил, вирішили зробити її нейтральною.

По-друге, однією з головних умов визнання нейтральності країни є відсутність на її території військової присутності іноземних країн – у будь-якому вигляді. А на нашій території, нагадаю, Росія розмістила свій Чорноморський флот. 

І найголовніший момент - гарантії нейтралітету не беруться країною, вони їм можуть лише надатися. І полягають вони в зобов'язанні інших держав поважати нейтралітет цієї країни й не використовувати її територію для воєнних дій. От і всі гарантії.

Тим не менш, і це не є панацеєю. Пригадаємо історію Другої світової. Перед її початком всі балтійські країни і Данія прийняли так звану Копенгагенську декларацію, в якій оголосили себе нейтральними країнами. І хто в результаті зважив на це? Гітлер окупував Данію, були також окуповані країни Балтії – спочатку Радянським Союзом, потім німцями. Так само з початком війни Росії проти України "спрацював" і Будапештський меморандум, який начебто мав гарантувати нашу безпеку у зв'язку з відмовою від ядерної зброї.

Що ж до позаблокового статусу, то взагалі не має ніяких міжнародних гарантій. І якщо правила нейтралітету хоча би були встановлені Гаазькими конвенціями 1899-1907-го років, то позаблоковість взагалі ніякого статусу у міжнародному праві не має. Якщо країна оголошує про своє бажання не приєднуватись до жодних воєнно-політичних організацій, це просто означає самозречення країни від зовнішньої воєнної допомоги, яку у разі війни можуть надавати лише такі організації.  

Відкритий шлях

Сьогоднішнє рішення Верховної ради відкриває Україні шлях до процесу набуття членства в НАТО. І вже пролунали офіційні заяви з боку очільників Альянсу - вони привітали зняття позаблокового статусу і підтвердили свої зобов'язання Бухарестського саміту НАТО 2008-го року, що двері для України лишаються відкритими, Україна може подавати заявку на членство. Але при цьому за країнами-учасницями НАТО лишається рішення, наскільки Україна відповідає вимогам і критеріям членства в Альянсі.

Колективна оборона є набагато більш надійнішою і дешевшою, ніж індивідуальна

Тож попереду у нас велика кропітка робота, щоб підтягнутись до тих вимог і критеріїв. До речі, переважній більшості стандартів ми вже відповідаємо: тепер є політична воля керівництва країни та підтримка вступу до НАТО переважної більшості суспільства.

Звісно, що просто завтра нас до Альянсу не приймуть. Йдеться про початок процесу підготовки, як ми починали ще у 2005-му році. Ми маємо завершити війну на Донбасі, відновити територіальну цілісність і паралельно готуватись до членства. Тобто рішення про скасування позаблокового статусу націлене скоріше на середньотермінові перспективи. Шлях цей забере не менше 5 років.

Але коли ми вже станемо на ці рейки, всі питання, включно із питанням воєнної допомоги, будуть вирішуватися набагато швидше, вже на двосторонньому рівні. Тоді члени НАТО і США будуть уже підходити до нас як до майбутнього члена Альянсу, а це вже зовсім інший статус. Тоді вже НАТО певною мірою братиме на себе зобов'язання за підвищення боєздатності ЗСУ.  

На що здатне НАТО?

Треба визнати, що НАТО виявилось не готовим забезпечити регіональну безпеку в Європі. Але воно проявляє здатність захищати своїх союзників, тобто здійснювати їхню оборону. І зараз йде інтенсивне воєнне планування щодо захисту союзників. І Єнс Столтенберг, генсек НАТО, і президент США Барак Обама сказали, що вони вірні статті 5 Вашингтонського договору про колективну оборону.

Я думаю, що НАТО справді  здатне здійснювати оборону своїх членів. І сьогодні ведеться мова про розгортання воєнної інфраструктури НАТО на території її членів. Перш за все в балтійських країнах, у Польщі. Тобто ми не можемо сказати, що Альянс не реагує на російську агресію, але він реагує тільки в межах цієї статті 5.

Що стосується колективної безпеки, то, безумовно, НАТО не впоралось з цими викликами. Перш за все, була стратегічна помилка в оцінці воєнно-політичної обстановки. Поки Росія готувалася воювати, Альянс до останнього моменту розглядав її як свого стратегічного партнера у боротьбі з глобальними регіональними викликами. І відмовлявся помічати, що Росія вважає НАТО ворогом №1, тобто найбільш вірогідним противником, і це навіть прописано у відповідних документах щодо  оборони і національної безпеки РФ.

Якщо говорити про гібридну війну, яку, власне, і веде Росія проти України, то, безумовно, НАТО не готове до такої форми протистояння. І сьогодні Альянс має переосмислити свою воєнну стратегію і стратегічну концепцію. Я думаю, що така робота сьогодні починається в штаб-квартирі НАТО. Але що стосується статті 5 – оборони своїх членів – НАТО з самого початку засвідчило цю готовність обороняти. Але – винятково членів Альянсу.

Наступна публікація