Історія з грифом "Секретно". Прага-68: вигляд з танка окупанта

Історія з грифом "Секретно". Прага-68: вигляд з танка окупанта

Володимир В'ятрович

В Чехословаччині радянські солдати вперше масово зустрілися із хіппі. Хлопцям у формах пояснювали: їхні довговолосі ровесники – це теж поганий вплив Заходу і зрада ідеалів соціалізму.

Реакція на чехословацькі події весни-літа 1968 в Україні була різною. Найбільш політично усвідомленні громадяни негативно сприймали радянську агресію і придушення демократії в сусідній державі. Деякі з них висловлювали своє незадоволення відкрито чи навіть таємно розповсюджували листівки із засудженням цього кроку.

Звичайно, були й готові були підтримати усі починання влади. Таких, очевидно, найбільше було серед привілейованих і визнаних владою. В одному з документів КҐБ того часу зафіксовано таке висловлювання відомого українського композитора Анатолія Кос-Анатольського: "КПРС і Радянський уряд зайняли цілком правильну лінію по відношенню до подій в Чехословаччині. Так звана "демократія", за яку ратують деякі чехословаки, фактично перетворилася в анархію і цю ситуацію використовують ворожі соціалізму сили. В ім'я соціалізму в Чехословаччині необхідно, щоб анархія була придушена, щоб Комуністична партія Чехословаччини взяла до своїх рук контроль над усіма засобами пропаганди: пресою, радіо, телебаченням".

І хоч у звітах КҐБ з 1968 року постійно фіксуються різного роду вияви незадоволення діями радянської влади у Чехословаччині, чекісти постійно запевняли: "переважаюча більшість радянських людей одноголосно підтримує заходи, використані ЦК КПРС, Радянським урядом та іншими дружніми соціалістичними державами щодо ЧССР".

Насправді "переважаюча більшість радянських людей" байдуже ставилася до подій в сусідній країні. Зайнята проблемами виживання, ця більшість зреагувала лише на мобілізацію в армію. Реакція була звичною для покоління, в якому ще жили ті, хто пам'ятали війну: якщо мобілізація – значить війна, якщо війна — значить треба запастися усім необхідним. Звичні для Радянського Союзу черги в магазинах збільшилися в кілька разів і почалася паніка.

Війна не почалася, але до неї таки готувалися. Радянське керівництво побоювалося втручання військ НАТО, які проводили навчання недалеко кордонів Чехословаччини. Тому до вторгнення під кодовою назвою "Операція "Дунай" – яке подавалося як "інтернаціональний обов'язок" – приготували великі маси війська: близько півмільйона радянських, польських, східнонімецьких, угорських та болгарських солдат. Серед мобілізованих були люди, які по різному ставилися до подій в Чехословаччині — підтримували їх, засуджували, чи були байдужими до того, що там коїться. Але завдяки рішенню влади всі вони стали інструментом упокорення "ненадійного союзника", тобто окупантами.

Знаючи настрої суспільства, КҐБ мав підстави сумніватися в лояльності солдатів, кинутих на заспокоєння Чехословаччини. Тому органи безпеки проводили ретельну перлюстрацію листування військових, яка чудово відтворює атмосферу, в якій ті опинилися, перетнувши західний кордон СРСР.

У листах мобілізованих найчіткіше проступає нерозуміння ситуації, а відтак і страх перед тим, що чекає попереду. Один зі них, мешканець Хмельницька писав: "Зараз обстановка у нас зловіща і небезпечна. Нас посилають в експедицію за кордон. Якщо не пошлють — це буде чудово, а поки до зубів озброюють. Кожен день приходять чутки — одна гірше іншої. Якщо вже помічалася розрядка, то тепер знову посилилося напруження. Що вийде з цієї затії не знаю, але ніколи не відчував небезпеки так, як зараз".

Серед солдат поширювалися не лише панічні настрої, але й небезпечні "націоналістичні віяння", які підняла в Україні "Празька весна". "Надходять сигнали — звітували чекісти, – що націоналістичні настрої проявляються також серед резервістів, призваних в Радянську армію... Резервісти проявляли незадоволення службою, багато з них вимагали демобілізації і відкрито висловлювали своє небажання воювати за інших. Окремі особи співали в частині націоналістичні пісні. В результаті такої ситуації частина резервістів-українців була демобілізована, а на їх місце прибули кадрові солдати".

Радянські танки на вулицях Праги
Проте домінуючими все ж були гнітючі настрої і незадоволення побутовими умовами. Ось що писали вояки про перебування у військових таборах в Чехословаччині: "Довкола одні дерева і більше нічого. Сонця майже не бачиш, живеш, як у тюрмі, не бачиш світу білого. Часом сядеш і до голови приходить, досить часто, нащо мене мати народила. Хочеться взяти автомат і пустити кулю в лоб". "Ми живемо, як свині, – обурювався інший солдат, – все брудне. Як тільки скажеш це, то зразу кажуть, що зрадник батьківщини".

Депресивна атмосфера серед військовослужбовців посилювала пияцтво. "Я не дуже великий п'яниця, – писав один з них, – але часом настрій падає до нуля, ніде не знаходиш собі місця — намет чотири на чотири. Ось і плюєш на все, на це прокляте життя, на здоров'я і навіть на день, коли народився".

Схожі настрої зачіпали не тільки простих солдатів, але й офіцерів: "Живемо в полі, в наметах, а вже осінь, сиро і холодно. Але не це головне. Головне, що ніхто не знає, що йому робити, де прикласти свої здібності офіцера. Ввійшли сюди і нічого не робимо. Займаємося тим, що боремося з холодом, брудом і дизентерією".

Населення Чехословаччини негативно сприймало непроханих "гостей" і вони швидко це відчули. "Живемо в лісі у наметах — писав солдат в Україну. – Й далі блокуємо військове містечко. Й далі отримуємо образи ("Окупанти", "Загарбники!") і погрози ("Забирайтеся додому!" та інші)". "Чехи налаштовані вороже, – згадував інший, – в контакт з нами не вступають, а якщо вступають, то лише для того, щоб чимось спровокувати. На цьому вже погоріло багато офіцерів. Менше людей загинуло при входженні, ніж зараз, одна надзвичайна ситуація за іншою, все пов'язано з пиятикою, а люди йдуть із життя і таких не один десяток".

Попри велике напруження, до масштабного протистояння з місцевими мешканцями, такого, як в Будапешті 1956 року, не дійшло. Але сутички між демонстрантами та окупантами таки відбулися. За неточними підрахунками під час вторгнення загинуло більше сотні громадян Чехословаччини і 12 радянських військовослужбовців. Значно більшими, як слушно писав вище цитований солдат, були небойові втрати армії — 84 особи померло від необережного поводження із зброєю та технікою, в аваріях та від хвороб.

Напружену атмосфера протистояння між солдатами і місцевим населенням чудово використала радянська пропаганда для промивання мізків своїм воякам. І вже незабаром результати її активної роботи стали проявлятися в листах. "Справи у Чехословаччині дещо покращилися, але контра далі шаленіє. Не перестають поширювати брехню і наклепи на все добре, що зробили наші батьки і старші брати". Термін "контрреволюція", щодо подій в Чехословаччині, який, очевидно, вбивали в голови воякам політруки, дедалі частіше зустрічається в їх листах додому: "Контрреволюція поки не здається, становище залишається напруженим, контра тут звіріша фашистів".

В Чехословаччині радянські солдати вперше зустрілися із масовим виявом серед місцевої молоді субкультури хіппі. Хлопцям у формах пояснювали: їхні довговолосі ровесники – це теж поганий вплив Заходу і зрада ідеалів соціалізму. "В найнадійніших місцях, – ділився солдат своїми спостереженнями, – засіла контра. В школах, інститутах, вчителі і професори викладають учням і студентам наклепницькі нападки на Радянський Союз, а ця волохата молодь їм охоче вірить".

Під впливом системної пропаганди, ще зовсім нещодавно розгублені солдати поступово перетворювалися в типових окупантів із притаманною їм впевненістю у важливості власної місії, зневагою та ненавистю до місцевого люду. "Як ти знаєш, – писав один новоявлений окупант, – нашому брату тут погано. Чехи називають нас окупантами, нахабно в очі говорять: навіщо приїхали, забирайтеся геть поки цілі. Я сам розмовляв з багатьма чехами і, знаєш, таке ставлення, що взяв би та як прикладом...". "У мене все гаразд, – писав інший, – малюємо плани перебудови міста, чехи психують і не хочуть йти геть. Ми їх потроху привчаємо слухатися, але ворогів нажили на десятки років".

З часом став проявлятися типовий великодержавний шовінізм, який мав бути простим поясненням того, що роблять ці вояки далеко від дому. "Політичний порядок не покращився, а навпаки, – повідомляв солдат після вторгнення в Прагу. – Не були вони, сволота, нашими друзями і скоро не будуть. Хтось давно повернув свідомість людей в інший бік... Ну а те, що ми вже стоїмо тут котрий місяць без сімей — це не так вже й страшно. У всякому випадку, погодьтеся, це набагато краще, чим якщо б довелося кожну п'ядь цієї "дружньої" землі брати з боями, знову розкидати російські кістки по чужих землях".

Через десять років після Праги в 1979 радянська влада знову кине своїх солдатів "виконувати інтернаціональний обов'язок", тепер у далекий Афганістан. Тут, на відміну від Чехословаччини, таки доведеться брати з боями кожну п'ядь "дружньої" землі. Тільки занепад СРСР зупинить бажання Москви розкидати "російські" кістки по чужих землях. У 1989 році війська виведено з гарячого Афгану, і щойно в 1991 – із Чехословаччини. Так закінчувався радянський імперіалізм, кінчалася сама імперія.

Повʼязані теми:

Наступна публікація