Приречені самі на себе

Пропоную дуже простий тест: чи були у вас знайомі, які померли від СНІД? А знайомі знайомих?

Ні, я цілком щиро підозрюю, що у декого з читачів хтось та знайдеться. От тільки ані в моїх знайомих, ані у знайомих моїх знайомих ніхто від СНІДу не помирав.

А тепер ще одне запитання: а чи були серед ваших знайомих такі, що померли на рак? А на туберкульоз?

Тут я вже навіть не цікавлюся знайомими знайомих, бо, гадаю, майже усі зіткнулися з цією бідою. То чому ж такий кіпіш саме довкола СНІДу? Навіщо стільки фондів, на яких піаряться різні там богообрані? І куди насправді йде бабло?

Лише серед своїх знайомих і родичів я нарахував понад два десятки людей, які померли на рак. Де фонди? Де бабки? Чому саме народ змушений збирати кошти на хворих? На сайтах, у Фейсбуку, В Контакте – всюди можна натрапити на прохання допомогти хворим дітям чи й дорослим. Але я не чую про жодні там марафони чи інші помпезні дійства спрямовані на збір коштів для хворих на рак.

Зате для СНІДу – дорога відкрита.

Загадка віку. Мені здається, що СНІД – це така велика чорна діра. Що туди впало – навіки пропало. А тим часом уже є публікації, які відверто називають СНІД великою всесвітньою аферою.

Мафія, яка займається медикаментами, накручує такі ціни, що деякі ліки у нас дорожчі за такі самі ліки у найдорожчих країнах Європи. Аптеки, які намагаються робити мінімальні націнки, потерпають від слуг закону. Зате процвітають аптеки, які торгують наркотичними речовинами.

Мало того, що українці їздять на шопінг до сусідніх країн за продуктами, які там і дешевші, і якісніші, то ще й змушені мандрувати за ліками.

Всі знають про таку проблему, але ніхто нічого не робить.

Та дорогі ліки – це ще не вся проблема. А скільки різноманітних шахраїв пропонують вилікувати вас від безлічі хворіб за допомогою якого-небудь задрипаного браслета? Чи магніта? Чи грілки?

Як вам така реклама: "Рак лікується". Ну, це все одно, що "Зарплата в 1 тисячу євро можлива". Хто б сперечався? Авжеж, рак лікується, та чи виліковується? І зарплата можлива, але не в нас і не зараз.

А скільки чудодійних ліків пропонують нам на кожному кроці! Але цих шахраїв ніхто не ловить. Держава, яка має нас захищати, відповідає чітко і недвозначно: самі винні. Бачили, що підписуєте?

В країні, як не було, так і нема господаря. Нема того, кому б боліли проблеми народу. Бо що може бути простішого, аніж створити фаховий орган, який отримав би виключне право на візування подібних лікарських засобів. А відповідно тоді б жодна китайська чи в'єтнамська саморобка не пройшла.

Але не при цій владі і не з нашим щастям. Бо за кожною такою аферою стоїть хтось дуже серйозний.

Згадаймо при цьому цілу армію цілителів, які, публікуючи свою рекламу, наводять номер ліцензії, виданої в МОЗ.

Міліція тривалий час покривала у Львові мережу аптек під назвою "Доктор". Власник, на диво, носив саме таке оригінальне прізвище. Всі у Львові роками знали, що там вечорами і вночі отоварюються наркомани. Посадили власника зовсім недавно. Але жоден із мєнтів не сів. Навіть не чути було, щоб когось звільнили з органів.

Я завів мову про ліки, але насправді у нас найкращі умови створені саме для шахраїв. Коли вас обдурює забудовник чи банк, відповідь та сама: самі винні, треба було уважно дивитися, що підписуєте.

А держава, виходить, не винна? Але ж вона теж бачила, що підписувала, даючи дозвіл на будівництво та банківську діяльність.

З цього висновок: ми мусимо ставати ще й юристами, аби справно розбиратися у всіх хитросплетіннях тих паперів, які підписуємо.

Хіба це не маразм?

Коли я читаю про ті мільйони, які витрачає моторний Каськів на рекламування своєї епохальної діяльності, а Табачнік – на рекламу наших внз, то я ж не дурний. Я ж здогадуюся, куди насправді пішли ці гроші. І куди ідуть кошти на закупівлю супердорогих продуктів для дитячих закладів та лікарень, чи фантазійні кошти на програмне забезпечення. Не знаю, чи вони самі усвідомлюють те, що коли-небудь Феміда не буде для них настільки ласкава і доведеться відповідати так, як відповідав Луценко.

І за аферу зі Спиртком і Гарнюньою хтось теж відповість. І за малину для ДУСі, і за лавочки у харківському метро.

Можливо, це ще відбудеться за нашої пам'яті. А поки що за нашої пам'яті маємо якийсь дикий Техас. І де? На Півдні та Сході. У святая святих правлячої сім'ї.

Ото вирішив подуріти якийсь пацан у Єнакієво та став шпурляти в перехожих недопалками чи то пак "бичками". Ну, тут у одного з перехожих гаряча донецька кров далася взнаки і він пацана застрелив. Міг, звичайно, для різноманітності пальнути в ногу, але ж ні! Донбас порожняк не гонить – стріляємо наповал.

Події у Врадіївці, Святошино і безліч таких самих подій по усій Україні – це справжнє обличчя міліції. Міліція, яка вбиває, грабує і ґвалтує – вже не міліція, а бандюки. І якщо держава нас не обороняє від бандюків у погонах, то ми змушені робити це самі. Чому ми не маємо права штурмувати осине гніздо бандюків?

Але нам зась! Нам кажуть, що це протиправні дії. Бо міліцію не можна й пальцем штурхнути. Тим більше, що наші міліціонери – це такі ніжні, крихкотілі панночки, які отримавши невеликого штурхана, відразу падають на лікарняні ліжка і, соромливо ховаючи біцепси під ковдрою, розповідають про свої жахливі, несумісні з життям травми.

А потім ми чуємо з екрану телевізора, що міліція – це зріз суспільства. Мовляв, яке суспільство – така й міліція. Тобто виходить, що винні знову ми!

Тому й не дивно, що міліціонери уже готові дати гідний відпір тим, кому покликані вірно служити. Вони на своїх форумах закликають стріляти в нас, бо інакше може статися так, що ними прикрашатимуть ліхтарі.

Тобто найманці, яких ми найняли на роботу і платимо їм за це, готові відстрілювати своїх годувальників. Мабуть, тому, що нас забагато розвелося.

Державні мужі, яких ми теж годуємо і вдягаємо, ненавидять нас лютою ненавистю. Тому й не захищають ані від свавілля чиновників, ані від шахраїв.

Ми, як ті потопельники, віддані самі собі. І, як Мюнгавзен, мусимо самі себе витягати за чуба з болота. Нам ніхто не поможе. Нас тільки можуть сильніше попхати, щоб ми уже загрузли настільки надійно, що нікому не будемо надокучати.

За совєтів був такий анекдот. Двоє сидять у лайні. Лайно сягає їм аж до рота. Один з них весь час вовтузиться, шарпається, намагається визволитися, а другий сидить тихо і тільки, зціпивши зуби, белькоче: "Не роби хвилю! Не роби хвилю!"

Лайно, яке оточило нас, теж підступило до вуст. Скоро будемо його мати повен рот. Але ще є надія виборсатись. Не знаю, як вас, а мене ще вона не покинула.

Юрій Винничук