Країна, в якій ми прокинемося, буде залита сонцем. Ми знову будемо ходити на паради з червоними прапорами і піснями на державній мові. Правда, іншій, ніж досі.
І хто б подумав, що зовсім скоро після президентських виборів настане таке цікаве, таке захоплююче життя. Не встигаєш просто таки надивуватися, з яким неймовірним азартом усі ті, що прийшли до влади, кинулися покращувати життя уже зараз. Одна біда – на перепоні того покращення стояли такі речі, які за статистикою хвилюють дуже малий відсоток населення. Але це нічого, бо так само, як поганому танцюристові заважає відомо що, нашим реформаторам заважають мова й історія.
Якби не та мова, то хтозна, чи не жили б ми в шоколаді уже вчора. А так – будемо жити в шоколаді тільки завтра. А могли жити вчора!
А сьогодні... сьогодні у Миколаєві пенсіонера звинуватили у хуліганстві за те, що він вимагав від службовця "Ощадбанку" спілкуватися українською мовою. Хіба ж це не злісне хуліганство? Однозначно. От його міліція і затримала, і обізвала фашистом. Бо тільки клятий фашист може так нахабно вимагати спілкуватися державною мовою. І коли? Саме тоді, коли наша країна упевненими кроками крокує в світле майбуття? От нехай тепер і відповість за свої дії за статтею 173 Кодексу України "Про адміністративні правопорушення". Бо, якщо такі вибрики вчасно не присікати, то так чого доброго якомусь пенсіонерові і в Донецьку заманеться українську почути.
Азаров і Могильов з нетерпінням чекають нового закону про мови, а то замість вирішувати глобальні питання, мусять вчитися мови аборигенів. Уся міліція практично паралізована, бо засіла за підручники. В країні назріває катастрофа.
З історією теж пора навести порядок. На яких ідеалах виховуються наші діти? Тут наш недремний Табачнік і згадав улюблену свою піонерську гру "Зарніца". Це коли мальчики і дєвочки ховаються по кущах, а інші мальчики і дєвочки їх шукають, знаходять, беруть у полон і допитують. Дуже цікава гра. Правда, мені з піонерського табору найбільше запам'яталася сцена, коли піонери, упіймавши піонерку, повалили її на траву і стали здирати трусики. Піонерка впала в істерику і реготала, як навіжена. Я так і не зрозумів, чи їй це подобалося, бо був ще замалий і стояв збоку. Головне, що це сподобалося мені.
Про улюблені юнацькі забави президента знає уся країна. Ледве чи там було місце для "Зарніци", бо він ніколи в піонерському таборі не був, але і він не проти, щоб відродити піонерські традиції. Принаймні третя ходка, від якої вдалося відмазатися, якраз, кажуть, і була пов'язана зі здиранням трусиків.
Тому й не дивно, що совєтське дитинство усім нашим реформаторам дається взнаки. З віком, щоправда, картина минулого стає усе рожевішою і світлішою, похмурі тони зникають, у пам'яті спливають картини чи то пережиті насправді, чи то десь вичитані, чи то вигадані. То й не дивно, що у День знань уся країна просто прибалділа, довідавшись, що у президента в табелі було тільки чотири четвірки. Та й то з таких предметів, які майбутньому президентові ні до чого: українська та російська мови і літератури. Зате зі всіх інших предметів були п'ятірки. І що цікаво: навіть з географії. Правда, у ті дрімучі часи частенько один і той самий вчитель міг навчати кількох предметів, і якщо географію викладав учитель фізкультури, то нічого дивного, що Італія з Ірландією переплелися з віком в одне ціле.
Будучи таким зразковим учнем, Віктор Федорович проте ніяк не міг пригадати свого улюбленого предмету. Натомість, напруживши неймовірними зусиллями пам'ять, згадав, що в школі далі за всіх кидав заточений електрод, а якось навіть розбив гирею скло у крамниці "Спорттовари". Відтоді зі спортом Віктор Федорович не розлучається.
Тому за спорт ми можемо бути спокійні. Тут жодних новацій чекати не слід. Як і особливих міжнародних звершень. Бо що нашому спортові найбільше заважає? Правильно – мова! Ось як тільки приймуть новий закон про мову, так наші олімпійці й покажуть кузькіну (і не тільки) мать. Тим більше, коли повернуться усі давні совєтські символи, гімн, герб і прапор.
А до цього вже зовсім близько. Ось у Харкові вже повернули школам старі совєтські назви. Там ще один колишній піонер Гепа болісно намагається пригадати щось радісне зі свого дитинства. Радісного і так мало, а тут ще окремі журналюги заважають, пхають носа, куди не треба, але проти них чудово працює статистика: люди зникають... Таке буває... Це ми ще з 2000-ного року знаємо. А потім зникають і ті, хто спричинився до зникнення, а потім караючий меч правосуддя падає на якого-небудь двічі покійника і на цьому усе завершується.
Країна, в якій ми одного ранку прокинемося, буде залита сонцем і переповнена всенародним щастям. Ми знову будемо ходити на паради з червоними прапорами і бадьорими патріотичними піснями на державній мові. Правда, іншій, ніж досі. Наші діти будуть носити червоні галстуки і значки з портретиком маленького Володі. Не обов'язково Лєніна. Народний комісар освіти вітатиме діток з велетенських портретів на будинках, а з сусідніх портретів буде тепло усміхатися добрий дядя Вітя.
Комусь, мабуть, здасться, ніби ми уже в такій країні жили, але це враження помилкове. Ковбаса по два двадцять так ніколи й не повернеться.
_______________________________
Читайте також:
Що не кажіть, а ми ще дикий народ. Де ще у світі, аби вибити з рейтингу політика, намагаються задемонструвати його єврейські корені?