Десь глибоко в душі ми до самої смерті лишаємось малими дітьми – мудрими й нерозумними, досвідченими та беззахисними, впливовими й безпорадними.
І потрапляючи до нових обставин, опиняючись у залізничних вагонах, міліцейських відділках чи лікарняних палатах, ми автоматично відтворюємо найбільш природні для себе ролі.
- Ось, дивись, що пишуть, - сказав сухоребрий, звертаючись до циганів. – Мормек, це той, якого побив Кличко, отримав 900 тисяч євро. А ти шо казав? – Запитав він голомозого цигана, котрий лежав на ліжку.
- А що я? – Розгубився голомозий.
- Казав – тисяч двісті за поразку, не більше, - нагадав йому сухоребрий.
- Точно, Коля, казав, - підтвердив інший циган, із сивими вусами.
- А ось тут пишуть – 900 тисяч, - сказав, розмахуючи газетою, сухоребрий. – 900!
- Я би за 900 тисяч теж вийшов битись, - сказав сивовусий. – Хай на десять секунд – але вийшов би.
- І я, - підтримав його голомозий. – І я би теж вийшов.
- Ну, і я би вийшов, - сказав, повагавшись, сухоребрий, але зрозуміло було, що сказав за компанію.
Цигани так на нього й поглянули – мовляв, куди б ти, гаджо, там вийшов, тебе самого скоро звідси винесуть, ногами вперед.
Перед цим голомозого образила лікарка. Зайшла до палати й почала розпитувати пацієнтів про здоров'я. Голомозий, котрий лежав під крапельницею, стиснувши зуби і зібравши волю в кулак, почав торгуватись, аби його випустили до восьмого березня – мовляв, Міжнародний жіночий день, свято сонця та весни, і взагалі – в нього на базарі ларьок стоїть уже тиждень зачинений, тож йому валятися тут без понту. Лікарка пішла на принцип. Сказала, що в принципі нікого тут не тримає, що він може йти хоч тепер. Наступного дня його все одно принесуть назад. Ну, а скільки мені ще тут лежати? – розпачливо допитувався її голомозий. Я, відповіла лікарка, не провидиця. Це ви, цигани, звикли локшину на вуха вішати, а ми лікуємо, доки не вилікуємо. Остання фраза прозвучала особливо безнадійно, тож голомозий відверто засумував. А коли лікарка вийшла, завівся.
- Вона мене образила, - сказав. - Чому вона думає, що всі цигани вішають локшину! Так не можна!
- Не можна, - погодився вусань.
- Не можна, - додав, за компанію, худоребрий.
- Не можна, - підтримав я їх. – Це расизм.
- Точно, - погодився голомозий. – Расизм. І взагалі, не бачу нічого поганого в тому, що цигани оббирають лохів. Не треба бути лохом, - сказав він і попросив покликати сестричку.
Чоловіча поведінка не надто змінюється протягом життя. Ми звично дотримуємося тих самих поведінкових механізмів, котрим навчилися в дитинстві, котрі передалися нам від батьків, вихователів у дитсадочках, та з телевізійних екранів. Навчившись одного разу нехитрим правилам виживання та самореалізації в колективі, ми пристосовуємо потім свої знання та вміння до реалій та обставин, що змінюються. Навіть у дорослому віці та при поважних посадах ми виконуємо ті самі ролі, значення котрих нам пояснили багато років тому. Десь глибоко в душі ми до самої смерті лишаємось малими дітьми – мудрими й нерозумними, досвідченими та беззахисними, впливовими й безпорадними. І потрапляючи до нових обставин, опиняючись у залізничних вагонах, міліцейських відділках чи лікарняних палатах, ми автоматично відтворюємо найбільш природні для себе ролі – хтось відразу починає домінувати – енергійно й нахраписто, хтось охоче допомагає йому в цьому – легко й запобігливо, хтось тримається осторонь, зберігаючи за собою право на власну думку. В дорослому житті, як у дитячій пісочниці.
Хоча приходить лікар, і виявляється, що перед ним усі ми рівні.