Проблема Харкова

Я далекий від того, щоби когось у чомусь звинувачувати й висловлювати комусь якісь претензії. Які претензії? Ти відповідаєш лише за себе, за свої слова, за свої дії. За свою бездіяльність, зрештою.

Ось мене днями в Харкові не було. Відповідно, не було мене й на майдані. Але, зрештою, там не було майже нікого, принаймні – якщо порівнювати з листопадом 2004-го. Де поділись ті десятки тисяч аполітичних харків'ян, котрі тоді переступили через власну аполітичність і вийшли протестувати – невідомо. Так само, як невідомо, де поділися ті близько 130 000 мешканців міста (теж, переконаний, у більшості своїй аполітичних), котрі проголосували тиждень тому проти кандидата від влади. Навіть якби прийшов лише кожен десятий із них, їх учора було б доволі багато. Але які можуть бути претензії? В кожного своя позиція й свої причини залишатися вдома. І навіть якщо жодних причин немає, їх завжди можна буде вигадати потім, коли все закінчиться.

Але я читав інформаційні повідомлення, розглядав обличчя тих, хто стояв на майдані Свободи в Харкові, і не міг зрозуміти – а де молодь? Чому вони не виходять? Адже революції не робляться пенсіонерами. Пенсіонерам не місце на барикадах. Барикади мають будувати студенти, особливо коли їм забороняють це робити. Де вона – молода шпана, котра не боїться ставити незручні питання і добивається вичерпних відповідей? Вони що – справді настільки залякані деканатами? Справді так легко прогинаються під ректорським тиском і пресингом?

Зрозуміло, що наші ректорати – це дрімучі совкові заповідники сірості й конформізму, вони такими завжди були й такими лишаються. Але хто сказав студентам, що вони мають виконувати всі накази? Хто переконав їх, що саме це і є підготовка до дорослого життя? І що вони будуть робити в цьому дорослому житті? Далі виконувати накази? Весела перспектива. В Харкові навчається більше 200 000 студентів. Знову ж таки – якби вийшов кожен десятий із них, майдан не був би такий порожній. Вони бояться чи їх усе влаштовує? Питання, зрештою, риторичні.

Не висловлюючи жодних претензій і не висуваючи ані найменших звинувачень, доводиться лише вкотре дивуватись, наскільки різні люди живуть у цьому місті і як вони взагалі між собою вживаються. Як може вживатися на одних вулицях лінива маса переляканих бюджетників і нечисленні, проте надзвичайно дієві "міські партизани", готові своїми тілами захищати паркові насадження? Як можуть уживатися в вагонах одного метрополітену апатичні менти й постійно заведені активісти, котрі намагаються хоча би якось зберегти добре ім'я цього міста? Як можуть знаходитися в одних шкільних приміщеннях безхребетні вчителі, котрі дозволяють використовувати себе в якості гарматного електорального м'яса і діти, котрі цим учителям не вірять?

Загалом, із Харковом останнім часом відбуваються речі дивні й надзвичайно для нього важливі. Опинившись завдяки владі – і центральній, і місцевій – на передовій нової внутрішньої та зовнішньої політики, місто просто мусить реагувати на ті виклики, перед якими його ставлять протягом останніх місяців. І реагує воно на них, слід сказати, не надто жваво. Хоча, переконаний, все найцікавіше попереду.

Харків завжди нагадував космодром, із якого весь час наполегливо намагаються запустити черговий літальний апарат. Більшість із цих апаратів феєрично вибухають, та й від тих, що не вибухають, особливої користі немає, проте за містом давно й надійно закорінилося звання передового та інноваційного центру, лабораторії, в якій у штучний спосіб вирощують гомункулів соціально-політичного прогресу. Очевидно, опинятися в епіцентрі соціальних експериментів – це карма, і Харкову неодноразово доводилось у межах власної топоніміки відчувати всі плюси та мінуси подібного експериментування. Витворення в постреволюційному вакуумі конструктивізму першої столиці – яскравий тому приклад.

Можливо, сьогоднішня влада добре відчуває цей лабораторний статус міста, його космодромний потенціал, можливо, все в них відбувається спонтанно й безтолково, проте не може не напружувати це послідовне бажання перетворити Харків на місто сонця в межах передвиборчої програми нинішнього президента. Не можуть не насторожувати ці польові дослідження прорабів нової української перебудови, котрі вибрали саме столицю Слобожанщини в якості стартового майданчика для своїх експериментів із розширення суспільної свідомості та поглиблення електоральної довіри.

Найгірше, що їхня бурхлива державотворча діяльність відбивається на згаданій вище кармі міста вже сьогодні. І плеканий поколіннями харків'ян міф про наукову та культурну столицю, про місто студентів та промислових гігантів безнадійно блякне після харківських угод та вирубок у лісопарку. А відсутність на майдані студентів, котрі би відстоювали свої права і захищали свої голоси, в якийсь момент перестає дивувати. Хоча не полишає відчуття, що вони туди все-одно вийдуть. Рано чи пізно. Тому що, як говорив один харківський орденоносець, їм тут жити.

_______________________________

Читайте також:

Бійці невидимого фронту

У нових реаліях, за нового курсу й нової політики експерти НЕК із їхнім впертим намаганням що-небудь заборонити нагадують відчайдушних регулювальників руху під час танкових маневрів.