З нагоди 20-ї річниці незалежності України ТСН.ua розпочинає серію публікацій "Революція компромісів. Компроміси революції". Українська революція була приречена на компроміси, які, з одного боку, були вирішенням конфліктів, а з іншого — гальмували розвиток.
Напередодні: оксамитом проти зброї
Двадцяти років, які минули від проголошення незалежності, виявилося замало для відповіді на питання: “Якою має бути новостворена держава?” Насамперед тому, що в Україні досі не просто триває змагання між сторонами, які по-різному бачать її політичний розвиток — в ньому активну участь беруть сили, котрі відверто чи приховано ставлять під сумнів доцільність існування самої держави. Як і в 1991-му, головна лінія розлому в політиці проходить не між правими, лівими, центристами, а між тими, хто бачить Україну незалежною, і тими, кому вона видається зайвою. Очевидно, другі вже значно менше заявляють про свої погляди відверто — більше говорять про збереження тісних економічних та культурних зв’язків з колишньою метрополією. Та це не заважає їм активно продавати економічний, політичний та культурний суверенітет держави заради меркантильних цілей. Змагання між антиколоніальними і проколоніальними елітами, започатковане понад два десятиліття тому, в Україні не завершилося, так як незавершеною лишилася національно-демократична революція того часу, загальмована в своєму розвитку численними компромісами між владою та опозицією.
Одним із головних чинників розвалу Радянської Союзу були національно-демократичні рухи народів у складі Союзу та аналогічні масові виступи в його східноєвропейських сателітах. Запланована радянським керівництвом модернізація та перебудова обернулися в демонтаж імперії саме завдяки активістам протесту, і нації отримали шанс на творення незалежних демократичних держав. Протягом кількох років саме демократи займали проактивну позицію, змушуючи уряди реагувати, задавали темп, який влада не спроможна була втримати, і врешті привели до революційних змін.
Події 1989-1990-х років у Східній Європі через мирний характер отримали назву “оксамитові революції”. Наслідком в більшості країн стало не стільки повалення старої влади як її часткове усунення шляхом прямого тиску через масові вуличні демонстрації чи шляхом переговорів на так званих “круглих столах”.
Завершувалося криваве, сповнене жорстокості ХХ століття, яке цілковито перекреслило віру в те, що рай можна збудувати на кістках. Тепер прийшло переконання: докорінних змін можна досягти й без насильства. Активісти “оксамитових революцій”, переконані в своїх антикомуністичних поглядах, відкидали не тільки тоталітарну комуністичну ідеологію, але й її методи політичної боротьби. Крім того, незважаючи на масштабність та активність демократичних рухів вони фактично не мали достатньо сили, аби швидко і, головне, остаточно подолати систему. Тому демократи й колишні дисиденти, які кинули виклик системі, змушені були часто йти на компроміси з комуністами і своїми колишніми тюремниками.
Ситуація в Україні в кінці 1980-х була схожою на становище в країнах Східної Європи, хоч і складнішою. Адже комуністичний режим пустив тут значно глибші корені, а національно-демократичний рух був слабший. Його кадрову основу складали колишні політв’язні, люди безмежно віддані ідеї визволення, але вже немолоді, часто із підірваним в таборах здоров’ям. На початках вони не могли розраховувати на значну суспільну підтримку. Адже національно-демократичний рух фактично виріс із дисидентського руху 1960–1980-х, який ніколи не був масовим, а складався переважно з інтелектуалів.
На відміну від попередніх десятиліть, в другій половині 1980-х серед української громадськості домінувало прагнення до змін. Але лише частина пов’язували перетворення із ліквідацією політичної монополії комуністів. Серед тих, хто добивався усунення комуністів від влади, далеко не всі готові були говорити про демонтаж Радянського Союзу. І навіть серед останніх прихильники повної незалежності України тривалий час поступалися впливом апологетам побудови “оновленого Союзу”.
Тому досягнувши своєї цілі та невелика кількість активістів українського національно-демократичного руху, яка від самого початку поставила собі за мету здобуття незалежності, здійснила справжню революцію. Харизма кількох десятків людей піднімала тисячі, їх запальна енергія компенсувала відсутність досвіду в політичній роботі і забезпечила важливі кроки вперед.
Проте їх виявилося надто мало. Отож, українська революція була приречена на компроміси, які, з одного боку, були вирішенням конфліктів, а з іншого — гальмували розвиток. Останні роки перед оголошенням незалежності України стали рухом із дивним ритмом — крок вперед, пів назад. Ритмом, який забезпечив нам серйозні зрушення порівняно з азійськими республіками Союзу, проте означав безнадійне відставання від більшості посткомуністичних країн Східної Європи чи колишніх балтійських республік. Постійне переплетення революційних проривів і зависання у компромісах українці спостерігали протягом всього періоду 1988–1991-го років і в конкретних практичних кроках опозиції та влади, і в їх символічних діях.
______________________________________________________________________________________________
