Будь-яка амбітна країна розуміє "дружні відносини з сусідами" лише як неухильне слідування сусідів у її фарватері. І карає за відхилення від нього.
8 серпня 2008 року на кавказьке місто Цхінвалі впали реактивні снаряди. Місто юридично було грузинське, а етнічно воно було осетинське, і вважалося столицею Південної Осетії. Боєприпаси ж юридично були грузинськими, а фактично походили з запасів ще радянської армії, яка свого часу виготовила чимало боєприпасів для систем залпового вогню "Град", "Смерч" та "Ураган".
"Ураганами", щоправда, місто Цхінвалі не обстрілювали. Що ж до "Граду", то з нього по місту стріляли з тієї причини, що ще 1990 року осетини відмовились бути в складі Грузії. Туди їх свого часу, разом з абхазами, автоматично записав товариш Сталін. Навіть не тому – чи не лише тому – що був етнічним грузином, а, швидше, тому, що значно більше за права народів його цікавили створені природою потенційні рубежі оборони. Подивіться на фізичну карту тієї ж Грузії – й ви зрозумієте, що Кавказ він краяв саме за цими рубежами.
В січні 2007-го президент Грузії Михаїл Саакашвілі виборов собі другий президентський термін. На урочистій промові в ніч підрахунку голосів він заявив, що питання "бунтівних територій" - Абхазії та Південної Осетії – буде розв’язано протягом його другої каденції. Я слухав цю промову вживу, під квапливий переклад співробітника штабу самого Саакашвілі, й дивувався, як же можна виконати таку обіцянку. Тоді на вулицях Тбілісі лежав давно не бачений там сніг. А спекотного дня 08.08.08 Саакашвілі почав виконувати обіцяне.
Успіху він не досягнув: незабаром після вступу до Цхінвалі грузинських танків на територію невизнаної Південної Осетії увійшли й російські війська. Грузини почали відступати. Подальша історія усім відома: росіяни захопили не лише Південну Осетію та Абхазію, але й частину власне грузинських територій, і йти звідти не збираються.
Війна "гаряча", як воно завжди буває, супроводжувалась війною інформаційною. І не можна не згадати, що ця війна велася задовго до нападу Саакашвілі на Південну Осетію. Ба більше: як буде видно нижче, вона велася ще до приходу Саакашвілі до влади!
Так, ще 2006 року росіяни влаштували велику акцію з депортації грузинів, що мешкали на території РФ – причому кілька осіб навіть загинули в тисняві спецприймальників. Були й відмова від транспортного сполучення, і ембарго на грузинські товари, і шпигунський скандал.
Хоча вповні це дістало свій вияв лише в тому ж кривавому серпні 2008 року. Так, голова "міністерства" з інформації й друку Південної Осетії Ірина Гаглоєва вже за кілька годин після початку війни оголосила, що грузини знищили 1600 мирних осетинів. Яким чином можна було підрахувати жертви, коли бої ще тривали, лишилось незбагненним.
Більше того: буквально протягом доби виявилось, що жертв налічується аж дві тисячі. Тоді ж пішли в хід розповіді про те, як грузини чавили танками вагітних жінок та палили цілі родини в церквах.
Останньою з помітних політичних осіб, що повторювали цю маячню вголос, аж у грудні 2008 року виявилась віце-спікер російської госдуми Любов Сліска. Хоча на той час уже було відомо, що дані про танки, церкви та кількість загиблих не підтверджуються й підтвердженими бути не можуть.
Я не відстоюю офіційний Тбілісі. Той, хто любить правду, мусить визнати: грузинські війська в Південній Осетії таки не поводили себе настільки ж цивілізовано, як, скажімо, американські в окупованому Іраку чи Афганістані. Швидше вони поводили себе так, як свого часу російські війська в Чечні. Принаймні, деякі факти позасудових розстрілів осетинських чоловіків стройового віку сьогодні можна вважати доведеними.
При цьому визначення "геноцид", за яке вхопилися осетини та росіяни, все одно не дуже пасує до конфлікту, в якому загинуло лише близько 370 осіб (за даними осетинської сторони). Особливо коли врахувати, що дійсно мирних мешканців, а не тих, хто загинув зі зброєю в руках (про них офіційний Цхінвалі скупо пише "загинув під час бойових дій") – так ось, дійсно мирних осіб серед загиблих було менше половини.
І є цілком обґрунтоване питання, скільки з цих людей загинуло не від грузинських, а від російських "Градів", якими місто теж "прасували", витурюючи звідти грузинські танки. Але відповіді на це питання ми, звісно ж, не дочекаємось.
В будь-якому разі, кожне життя – священне, і гріх закидати росіянам те, що, бачте, у війні загинуло не дві тисячі, а "усього лише" кількасот осетинів. Разом із тим, саме на російській пропаганді лежать значно тяжчі гріхи. Адже ті самісінькі майстри пропаганди, котрі в серпні 2008-го розповідали про грузинський "геноцид", кількома місяцями пізніше гнівно таврували офіційний Київ, що саме вшановував 75-ту річницю Голодомору.
На думку кремлівських піарників, вшанування пам’яті мільйонів безневинно загиблих мешканців УРСР було "танцями на кістках". Навряд чи осетинам було дуже приємно дізнатись, що на їхніх кістках, на відміну від українських, у Москві танцюють без жоднісіньких комплексів.
Війна, що ніколи не закінчиться?
Взагалі, історія новітньої російсько-грузинської "дружби" - це дуже сумна й складна історія.
Наприклад, Абхазія, яка де-факто воювала в цій війні на боці Осетії (чи все ж таки Росії?), багато років після розпаду СРСР перебувала в економічній блокаді. Економічну блокаду провадили дві єдині країни, з якими Абхазія межує: Грузія та Росія.
Коли взимку 2004 року кияни мерзли й співали на Майдані, президентські вибори в Абхазії виграв Сергій Багапш. Але в Кремлі хотіли, щоб виграв інший кандидат – і антиабхазьку блокаду з російського боку зробили такою ж жорсткою, як і з грузинського. А до самої Абхазії рушили російські інструктори з проведення далеко не оксамитових революцій.
У підсумку Багапш таки виграв повторні вибори – своєрідний "третій тур". Він лишається президентом Абхазії й сьогодні.
Те, що він став "проросійським" - не дивно. Етнічні чистки, які проводили грузини на початку війни в Абхазії на початку дев’яностих, перевершують хіба що аналогічні чистки, які – вже під кінець війни – провадили абхази по відношенню до грузинів. Просто 2004 року хтось у Кремлі вирішив, що Багапш – не найкращий варіант у сенсі ведення бізнесу. Але потім там, згадавши протистояння з Грузією, що саме набирало обертів, вчасно схаменулись.
А до війни таки готувались. Перший збройний конфлікт, який, за міжнародним правом, варто називати російсько-грузинським, стався задовго до 08.08.08. Це трапилось теж у серпні, але – ще 2002 року.
Саме тоді Москва звинуватила Тбілісі в тому, що на грузинській території переховуються вичавлені з Чечні бойовики. Було названо й конкретне місце – Панкісська ущелина, важкодоступне місце на північно-східному кордоні країни.
В березні-2002 тодішній президент РФ Владімір Путін заявив, що дав доручення своєму генштабу розглянути можливість "зачистки баз" цих бойовиків. А 23 серпня "нерозпізнані" літаки бомбардували територію Грузинської держави. Саме в Панкіссі та прилеглих районах.
Це вилилось і в загибель людей, і в перестрілки між російськими та грузинськими прикордонниками, і в інші інциденти. А в Росії вперше почали всерйоз говорити про війну з Грузією. Так-так – задовго до появи Саакашвілі.
Докладніше читайте тут http://www.gazeta.ru/2002/08/23/box_2221.shtml. Гадаю, це буде дуже повчально для тих, хто все ще вірить у казки про те, що "стосунки братерських народів" може зіпсувати якийсь окремо взятий Саакашвілі. Це далеко не так.
Ні, звісно, чеченські бойовики на території Панкіссі справді були. Хоча – здебільшого – транзитом. Пізніше, уже в серпні 2008-го, це виявилось повною мірою: численні свідки стверджують, що чеченці з російського батальйону ГРУ "Восток", який став чи не єдиним підрозділом, що кілька разів успішно вступив у безпосередній вогневий контакт з грузинами, ставилися до своїх ворогів напрочуд гречно. Наприклад, захищали мирних грузинів від осетинських мародерів – пардон, ополченців – зі словами "ви нам теж колись допомогли".
До речі, батальйон "Восток" отримав за це гідну російську віддяку: за чотири місяці по війні його розформували. А ще раніше, у вересні, було вбито командира батальйону, Героя Росії й депутата Госдуми Руслана Ямадаєва, який колись перейшов з лав чеченських бойовиків у прибічники Москви, але не поділив славу і вплив з "господарем Чечні" Рамзаном Кадировим.
Нинішнє кавказьке підпілля, яке складають уже не прибічники "незалежної Ічкерії", а класичні ісламські фундаменталісти, навряд чи зробило з бойового шляху "Востока" позитивні для Росії висновки. Швидше, навпаки – переконалось, що "кяфірам" вірити не можна ніколи й ні в чому, а шлях до раю відкриває лише пояс шахіда.
Що ж стосується власне російсько-грузинської "дружби", то цей урок поки що ніким, здається, не засвоєно до пуття. Це й не так легко, бо цей урок – подвійний.
З одного боку, Саакашвілі був неправий, напавши на Цхінвалі. А Шеварднадзе не мав рації, коли на його території переховувались чеченські повстанці. З іншого боку, характерно, що 2002 року росіяни так і не наважилися офіційно визнати, що це саме їхні бомбардувальники атакували суверенну Грузію. На відверту атаку вони зважились лише за кілька років підготовки - економічної, політичної, військової та інформаційної.
І в цьому контексті, якби нападу Саакашвілі на Південну Осетію не сталося, Кремлю варто було б його організувати. Недарма ж так довго готувалися. Багато хто, особливо на Кавказі, вірить, що так воно, власне, й було.
Адже будь-яка амбітна країна розуміє "дружні відносини з сусідами" лише як неухильне слідування сусідів у її фарватері. І карає за відхилення від такого фарватеру в міру своїх сил, незалежно від того, як звати сусідського президента: Михаїл чи Едуард, Віктор Андрійович чи… Віктор Федорович.
____________________________________________________________
Читайте також:
Краще би уряд Азарова зобов'язав докторантів та кандидатів наук знати, окрім української, ще й російську та англійську.