Футбол усе-одно втрачає свою сакральну складову, перетворюючись на локальні бізнес-проекти, і міра їх успішності давно залежить лише від фінансової спроможності.
Що відбувається з сучасним футболом? На що перетворюють його агенти й представники селекційних служб? Вони виймають із нього серце, перетворюючи на більш-менш успішні бізнес-проект, спрямований виключно на збільшення інвестицій із подальшим розширенням бюджету.
І ти, з усім своїм баченням та розумінням Гри, які тобі самому видаються очевидними та беззаперечними, з запеклого любителя та знавця, здатного терпляче очікувати на злети своїх улюбленців і поблажливо вибачати їм їхні падіння, непомітно перетворюєшся на такого собі пайщика, на рядового клієнта великої відлагодженої машини професійного спорту, на коліщатко, що своїми скромними, але чесними приватними дотаціями підтримує рух складних трансферно-промоційних механізмів, котрі керують фінансовими потоками, забезпечуючи безперервне спортивне свято мужніх і незламних чоловіків.
Вся ця машина функціонує таким чином, що ти навіть не зобов'язаний мучитись і перейматися спортивним боком справи – в сучасному футболі достатньо вірно обрати команду, за яку вболіватимеш, і далі можеш просто спостерігати за стабільними успіхами своїх улюбленців. Зробити правильний вибір теж не так складно – сьогоднішня футбольна індустрія спрямована на створення та подальшу підтримку кількох основних динозаврів клубного типу, на напружене постачання щоразу нових об'єктів короткого й невдячного підліткового захоплення – всіх цих нових Марадон та нових Зіданів, котрі так натурально й невимушено виглядають у рекламних роликах пепсі та б'ють чергові трансферні рекорди, проте так само легко й невимушено здуваються кожного разу, коли на них ставлять та розраховують, розбиваючи мрії й серця сотень тисяч дорослих (і не дуже) чоловіків.
Футбол перетворився на фабрику з серійного випуску сумнівної якості суперменів, покликаних віддзеркалювати в телевізійному просторі всі твої марні сподівання на справедливість, неупередженість та принципи фаєр-плей. І можна зрозуміти всіх цих школярів із країн третього світу, котрі ганяють м'яча, натягнувши на себе китайські футболки з кольорами Реала чи Барси – який сенс вболівати за своїх, які все-одно облажаються в найбільш відповідальний момент, коли можна з чистою совістю вболівати за міліонерів із Юве, Мілана чи, на крайняк, Челсі? Футбол перетворюється на макдональдс, оскільки в нас у всіх так мало часу, й ніхто не хоче ризикувати.
Навіть якщо лишити в спокої Юве з Міланом, і звернутись до локальних героїв та невдах, виходить теж не надто втішно – футбол усе-одно втрачає свою сакральну складову, перетворюючись на локальні бізнес-проекти, і міра їх успішності давно й недвозначно залежить не так від спортивної злості, як від фінансової спроможності. Наші улюблені клуби трансформуються за рахунок інвестиційних вливань на такі собі притулками для бразильських підлітків, найгірші з яких все одно грають краще за будь-кого з наших. Команди стають подібними одна на одну, вони втрачають свою самобутність та власний почерк, футбол уніфікується, а уболівання за команду свого міста перетворюється на уболівання за фінансову стабільність місцевих олігархів, котрі є кумирами для підлітків із малозабезпечених родин.
Щось подібне спало мені на думку на стадіоні берлінського футбольного клубу "1.Уніон", котрий приймав гостей із "Мюнхена 1860". Уніон грає в першій німецькій лізі й шансів потрапити коли-небудь до бундес-ліги, здається, не має в принципі. Грають вони на старому стадіоні в східному Берліні. Ремонт стадіону кілька років тому провадили самі фанати. На одному з табло цифри виймаються й встановлюються "вручну". Бюждет клубу смішний. Місця в фанатських секторах стоячі й заповнені. В дорогих сидячих секторах публіки мало. ФК Уніон традиційно вважається командою пролетарською, вболівають за нього справді як не пролетарі, то різні асоціальні типи лівих поглядів та переконань.
В загальноберлінському масштабі команда відверто програє Герті, котра вважається "основним" берлінським клубом, хоча грає сьогодні в тій таки перші лізі. Кожне дербі викликає неабиякий інтерес. В останньому протистоянні перемогли, до речі, саме пролетарі, що викликало священний трепет у прихильників команди, хоча в довготривалій перспективі це все-одно мало що змінює. Протистояння різних берлінських клубів триває ще з часів НДР - за Уніоном тоді так само стояли пролетарські квартали, за Динамо Берлін - штазі. Матчі цих команд регулярно закінчувалися бійками їхніх прихильників навіть у суспільно стабільні часи розвиненого соціалізму. Увесь цей соціо-історичний бекграунд відчувається доволі чітко й тепер: починаючи від дешевих цін на пиво при стадіоні, завершуючи співами та фанатськими гаслами.
До чого я веду. Легко вболівати за команди, які перемагають. Легко відмовлятися від власної специфіки на користь уніфікації. Ми безтурботно сприймаємо нав'язувані нам умови та варіанти, не надто переймаючись наповненням пропонованого нам продукту. Ми вболіваємо за малоприємних заробітчан, котрі випадково й ненадовго опиняються в сфері наших інтересів, ми витворюємо собі кумирів, щоби завтра про них забути. Кому йдеться про традиції клубу? Хто переймається історією фізкультурного руху? Хто би пішов ремонтувати стадіон своєї команди? Хіба ось ці берлінські пролетарі, накачані дешевим пивом та сповнені віри у власний клуб. Навіть попри те, що він, врешті-решт, програв таки цим чортовим баварцям.
_________________________________________________________________________________
Та війна пам’ятників, котра триває в країні вже не перший рік, лише підкреслює, наскільки для них важливим є перевести все твоє незадоволення ними в площину боротьби з привидами історії.