"Рубін" - "Динамо" - 2:1. На звичні граблі

Піти красиво "Динамо" не змогло. Чи не зуміло, що, зрештою, ніякої ролі не грає. Після того, як команда Бердиєва практично голіруч здобула Київ, вона без зайвого надзусилля перемогла киян і в рідних стінах. Передовсім тому, що динамівці виявилися поганими учнями. Дуже вже нездібними. Мало того, що вони не виконали домашнє завдання, так до того ж не провели роботу над попередніми помилками.

"Рубін" - "Динамо". І знову ганьба (відео)

За рахунок чого "Динамо" збиралося брати Казань? Питання навіть не риторичне, а безглузде. Здавалося часом, що радше пенсійна реформа Тигіпка-Азарова знайде своїх шанувальників, аніж модель гри імені Сьоміна...

Щоправда, напередодні  матчу не вщухали теревені про динамівську "секретну зброю". Мовляв, команда та тренер знають, що і як робити.

Не знаю, як кому, а мені здалося, що не знають. Єдина надія була на швидкий м’яч. Надія ця не матеріалізувалася. А далі була невтішна картина зовсім не бойового гопака, виконаного зовсім не на біс під акомпанемент зовсім не своєї дудки.

Щоправда, в порівнянні з матчем тижневої давнини в діях киян таки з’явились нові барви. Передовсім це злість. Проте не конструктивна, не на себе. А така, знаєте, містечкова, приречена якась. То навіть не злість, а скоріше лють. Від безсилля. Коли й залишається, що врізати по ногах ззаду супротивника, який достеменно знає, що, коли і як робити. Причому робить це підкреслено грамотно, за всіма правилами, себто так, як лікар приписав.

А наші неврівноважені генії на кшталт Ярмоленка аж із себе виходили на футбольний газон, але вдіяти чогось путнього із усім цим причандаллям не могли. Мабуть, це справедливо. І закономірно. Бо коли хочеш усе й одразу, проте через якусь природну лінь і брак вишколу навіть не збираєшся стрибнути вище своєї голови, "нагорода" завше знаходить свого "героя".

Хоча ні, з’явилося й ще одне ноу-хау у виконанні "Динамо". Це довгі закидання м’яча до карної зони "Рубіну". Чомусь кияни намагалися досягти бажаного насамперед таким способом. Принаймні, в першій половині зустрічі. Спроби ці виявилися настільки несподіваними, наскільки й невдалими.

А ось решта  методик із динамівського "таємного" арсеналу була традиційною. Традиційно зіграв Сьомін. Здається, Юрій Павлович вирішив, що стіну ліпше всього пробити головою. Ось він і товкмачив казанський мур саме так і жодним чином не інакше, ніж це робив у Києві. Здається, цьому феноменові має бути два пояснення: або від великого розуму, або від великого безсилля. Перше відмітаємо за безглуздістю, тоді як про друге не хочеться думати.

Так чи інакше, але динамівський тренер і цього разу не ризикнув вибрати суто атакуючу модель гри. Вочевидь, він виходив із підручного матеріалу. Але ж хто винен, що із креативом у динамівських футболістів не все гаразд. Причому зараз, на старті сезону, коли про втому чи відпустку не може бути й мови? Хіба не головний тренер?

Традиційно зіграла й динамівська оборона. Це саме той  випадок, коли від перестановки доданків сума не змінюється. У Києві тиждень тому намудрували Діакате з Хачеріді, зараз прийшла черга Юссуфа. І того таки Діакате – як же без сенегальця. У моменті, коли забивався перший м’яч, чомусь ніхто не поспішав заблокувати удар Касаєва. Не кажучи вже про те, аби завадити Дядюну зіграти на випередження.

Про другий пропущений гол і говорити не варто зайвий раз. Цей момент – фактично калька з київського матчу, коли Медведєв відгукнувся на флангову передачу. Тоді казанського нападника не втримав Хачеріді. Проте наш перспективний оборонець хоча б залишив собі шанс у вигляді пенальті в свої ворота. Діакате й на це не спромігся. Справжній стовп оборони!

Також традиційно у виконанні "Динамо" не було командної швидкості. Завдяки цьому компонентові вони не так давно перемагали "Бешикташ" і "Манчестер Сіті". Чому його не виявилося зараз – важко навіть здогадуватися, не те, щоб аналізувати. Наступальні пориви української команди створювалися не умінням, а радше числом.

Проте у вирішальні моменти, як правило, цим потугам явно бракувало хоробрості та завзяття. Показовим моментом у цьому плані можна вважати епізод наприкінці зустрічі, коли Шевченко із Ідейє опинилися удвох проти одного чужого воротаря, одначе так і не вирішили, кому і що треба робити. Ситуація, як на мене, красномовно демонструє нинішній стан "Динамо" - ніхто не знає, що робити. А це, між іншим, перший дзвоник на шляху до вирішення питання "хто винен".

Про флангові проходи, котрі, за словами тих же динамівських тренерів, мали стати головною рушійною силою в досягненні результату, годі й говорити – їх практично не було. Тому й билися головою об стіну. Чимдалі – то дужче. Такі дії скидалися більше на мазохізм, аніж на чітке дотримання генеральної лінії. Проте головний динамівський стратег вперто не хотів помічати очевидного. Чи просто не міг.

Гол Гусєва жодним чином не зробить загальні враження приємнішими. Бо надто пізно. Надто  випадково. Не дуже доречно. Тому й не радісно. М’яч той за визначенням не міг стати голом престижу. Бо престижу як такого у "Динамо" поки що не видно. Видно лише проблеми. Які з чемпіонською Лігою аж ніяк не сумісні. Нинішній рівень найтитулованішого клубу країни – то, на жаль, ерзац Ліги чемпіонів. Та й то туди ще треба потрапити.

А якщо врахувати, що в нашому випадку їжаків збираються лякати лише, даруйте, голим задом, шансів і в Лізі Європи не так вже й багато. Хоча наш сіромаха й стає дедалі досвідченішим…