Не сумніваюсь, що наше телебачення покаже і серіал "Белая гвардия", де українці, як уже звиклося, зрадники і придурки. І не покаже польського серіалу про Пілсудського, де українці зображені у позитивному світлі. А все тому, що не ми господарі на цьому бенкеті життя, а вони – есквайри, від яких тхне суточними щами.
Спокій нам лише сниться. Скандалів не бракує в політиці, не бракує і в культурі. Ось вирішили в Україні заборонити фільм "Шахта №8", про який я писав ще минулого року. І чого добились? Фільм, який на фестивалі переглянуло б зо три сотні глядачів, побачило в Інтернеті уже десятки тисяч. Таке враження, що хтось навмисне пропіарив його.
Це мені нагадало скандальчик пов'язаний із моїм віршем. Сценарій той самий. Нємножко дебільний.
Та був ще один скандал, який не набрав такого поширення, а все ж заслуговує на увагу. Це скандал з появою "українського" варіанту журналу "Esquire". Як і слід було сподіватися, черговий глянцевий продукт вийшов мовою сусіда. Хоча ще перед виходом журналу реклама здійснювалась українською мовою. Чи задоволений сусід, що вигулькнув ще один російськомовний "Esquire", важко сказати, тим більше, що за якістю він програє російському виданню, не кажучи вже про оригінал.
Крім того, це жодною мірою не український продукт. І не тільки тому, що він не українською мовою, а й тому, що там від України лише одна тема. І ця тема – Юля Тимошенко в колонії. Тут же її графічний портрет з якоюсь карикатурною косою. Нижче – запчастини її обличчя для фоторобота.
Побачивши оцю тонку прив'язку до України, я навіть перестав сумніватися, хто саме стоїть за цим пустопорожнім глянцем.
Андрій Бондар на своєму Фейсбуку цілком слушно написав, що "в нашій ситуації українська мова має приблизно такий самий статус, як мала російська мова у вищих колах Російської імперії XIX ст. Тоді, як і тепер, теж ніхто б не міг подумати й уявити собі таку "порчу вкуса", як журнал про моду або рекламу нового "средства от потливости" по-російському, а не французькою.
От і тепер у численних і цілком справедливих, зрештою, м'яких "издёвках" моїх шанованих російськомовних друзів, які оперують своїми старими й перевіреними аргументами про "неринковість" української мови, нашу україномовну неспроможність до творення гламурного і прекрасного (одне слово, про культурну неповноцінність – назвімо речі своїми іменами), де-не-де прослизне оцей франкофонний апломб людей "высшего света".
У їхніх головах ми давно не "хлебаем щи лаптями", тобто, перепрошую, борщ постолами, іноді користуємось дезодорантами й одягаємось по-сучасному. З нами можна дружити в соцмережах (у нас, як і в них, є комп'ютери!), культурно сперечатись і навіть заводити сім'ї. Але раптом – ні сіло, ні впало – прослизає якийсь смердючий равлик, якась зовсім недружня зверхність. Інстинктивна, відрухова, "скользящая". Ще трохи, і вони – такі відкриті, щирі та симпатичні – згадають і про "русский город Киев", і про "телячью мову" і про "величие русской культуры".
Далі він адресує свої слова російськомовним малоросам: "Та читайте собі на здоров'я свій міщанський журнал "от перхоти", друзі. Мені й без нього відомо, що ваша культура ринкова, а ваша мова краще за мою надається для туалетних журналів. Але ви не розумієте очевидної речі: ви також зі своєю російською та гламурними журналами потрібні в цьому світі насправді тільки собі.
З вас також, як і з нас, сміються московські сноби і московські редакції. Нас, щоправда, трохи бояться, бо ми "бендеровцы" і "живем в схронах". А ви ж поки що – такі, як вони, тільки "испорченные русские". Тому що ви елементарний доважок до їхньої культури і їхніх вартостей, не здатний не те, що купити права на американський журнал в американців, а не в Москві, а просто поглянути на проблему ширше: розширення українського світу – це дарування вам також якої не є самобутності".
Я навмисне навів досить довгу цитату, бо вона досить красномовно демонструє, який кордон пролягає між україномовними і російськомовними. Не між усіма, звісно, бо є російськомовні, які нізащо не хочуть належати до російської культури і "русского міра". Таких російськомовних можна і треба вважати за українців, але біда в тому, що майже усі грошовиті люди в Україні, від яких залежить видання книг, газет, журналів, знімання фільмів і т. д. – це малограмотні малороси, які хочуть у всьому копіювати західну буржуазію. Однак сірої речовини на те, щоб ходити в оперу чи до тіятру, не вистачає, про книжки взагалі мовчу, то вони купують глянцеві журнали, ходять на гламурні тусовки, демонструючи там жахливий несмак і рагулізм – напівоголені обвислі цицьки, труси, що просвічують з-під сукні, мешти зі страусової шкіри і т. д. І таким ото чином усі почуваються справжніми аристократами, чи то пак есквайрами.
Гострі висловлювання Андрія викликали бурхливу дискусію. Одні обурювалися тим, що "Esquire" став ще однією "Комсомольской правдой в Украине" і ще одним продуктом "русского мира" і стали писати гнівні листи на адресу американської редакції. Інші – з усього цього лише стібалися, пояснюючи появу ще однієї російськомовної версії результатам маркетингового дослідження.
А главний рєдактар "Esquire" Алєксєй Тарасов, як і слід було сподіватися, висловився ще простіше: "предсказуемым образом редакцию накрыл хохлосрач".
Чим це відрізняється від класичного "Дапашліви!"?
Черговий пупсик від гламуру вирішив, що він уже досяг усіх висот життя і може собі дозволити розмовляти з хахлами, як із холопами. Відтак група інтернет-користувачів оголосила бойкот українському виданню "Esquire" і навіть помістила його в Інтернеті, щоб бодай таким чином помститися.
І усе це відбувається на фоні чергової заманухи від ПР – другої державної. Бо ж бідні російськомовні страх як потерпають. Хоча, коли стали фільми дублювати українською, проблем особливих не виникло. Ну, часом бовкне якийсь футболіст, що фільмів українською дивитися не буде, то на те ж воно і футболіст, ніхто від нього прояву інтелекту не очікує.
Але досить лише завітати у будь-який ресторан, у будь-яку кав'ярню, у будь-яке ательє чи крамницю у більшості наших міст – і ваші права, як українського споживача, будуть ганебно потоптані. Ви можете навіть вимагати, щоб до вас офіціант звертався українською, але це дуже рідко спрацьовує.
Русифікація останнім часом набирає усе більших обертів. Ось уже з'явилися фільми дубльовані російською. Мої знайомі на початку сеансу принципово встали, вийшли... але грошей їм не повернули. І де тут їхні права?
А те що окремі зарубіжні фільми дубльовані, а російські субтитровані – невелика полегкість, якщо у телевізорі суцільний російський продукт, безконечні серіали, в яких уся історія показана лише через призму "рускава духа".
Не сумніваюсь, що наше телебачення покаже і серіал "Белая гвардия", де українці, як уже звиклося, зрадники і придурки. І не покаже польського серіалу про Пілсудського, де українці зображені у позитивному світлі. А все тому, що не ми господарі на цьому бенкеті життя, а вони – есквайри, від яких тхне суточними щами.