Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
Сартана

В загальних рисах миру хочуть усі.  

- Як вас правильно називати? – питаю. – Сартанівці?

- Сартанці, - відповідає місцевий музикант. – Майже як спартанці.

Вони тут усі, майже як спартанці, оскільки Сартана – поселення таки грецьке. В місцевій музичній школі директор із гордістю показує класи – клас фортепіано, клас вокалу, клас бузукі. Бузукі – грецький інструмент, вони отримали кілька штук із історичної батьківщини й самотужки опанували. Показавши класи й познайомивши з дітьми, директор заводить до музею. Стіни музею завішані грамотами та дипломами – школа дійсно серйозна. Окремо висять портрети педагогів. В очі кидається підпис під одним із портретів – Церцея Анатолій Васильович, кочегар (в оригіналі "истопник"), нижче його характеристика – відповідальний, ініціативний. Ну ще б, думаю, не бути ініціативним із таким прізвищем. Завершується екскурсія в актовому залі. Ансамбль із місцевих викладачів виконує кілька грецьких естрадних композицій. Бузукі теж на сцені. Хоча рулить усім барабанщик – старшого віку, надзвичайно харизматичний, здалеку чимось схожий на барабанщика роллінгів. Після виступу дякуємо одне одному – ми їм, вони нам. Не забувайте нас, - говорять сартанці. Вас забудеш, - відповідаємо. В коридорі школи – малюнки учнів, кілька портретів Шевченка. Збоку вказівник – "Вихід до бомбосховища".

Пізніше, в залі будинку культури, на виступі сидять переважно військові. Приміщенням весь час сухо перекочується кашель – військова служба на зимовому повітрі дається взнаки. Солдати уважні, сидять, слухають, тримаючи в руках зброю. Діти поводяться більш розкуто, але помітно, що ті й інші не так часто бувають на концертах. Військові просять співати про любов. Діти, між іншим, теж. Перед цим Сартану обстрілювали. Нині фронт відсунувся, тут спокійно. Греки, - пояснював нам Костя, активіст, коли ми сюди їхали, - загалом налаштовані по-різному. Але не надто лояльно. А чого хочуть? – питаю. Миру хочуть, - пояснює Костя. – Це якщо в загальних рисах.

В загальних рисах миру хочуть усі. Мама Кості залишилась у Донецьку. Коли він до неї телефонує, говорить, що в них усе гаразд, усе добре, все є. При цьому стверджує, ніби всі пенсіонери шкодують, що ходили на "днрівський" референдум. Якось у неї це поєднується. Та в багатьох це поєднується – любов до миру й неприязнь до військових, які цей мир забезпечують, або залежність від держави й цілковите ігнорування цієї держави. Суцільні парадокси й розриви шаблонів. Схоже, тут ніхто не чекав, що доведеться робити вибір, що загалом доведеться визначатись, розбиратись у собі, приймати рішення, від чогось відмовлятись, іти на якісь компроміси. Ніхто не любить відмовлятись, ніхто не любить компромісів. Всі хочуть, аби на компроміси йшли з ними, аби відмовлялися на їхню користь. Ну, але життя має свої плани щодо нас, своє розуміння того, наскільки ми всі смішні в нашому намаганні диктувати умови та визначати правила.

-У нас, греків, - розповідає директор школи, - менше двохсот гостей на весілля не запрошують. А самі весілля менше двох днів не святкуються. Навіть якщо в людини немає грошей – вона позичить, а гостей запросить. Ми, - говорить, - греки, знаємо собі ціну. Зрештою, - додає, - як і ви, українці.

Він це так шанобливо й природньо розділяє – ми, ви. І про колег своїх говорить шанобливо. Пропонує далі товаришувати, приїжджати ще, після війни.

Дуже хочеться повернутися до Сартани. Після війни, за інших обставин. Потрапити на їхні свята, побувати гостем на їхньому весіллі. Переконатись, що в них усе гаразд, що діти далі живуть із батьками, що в школах більше немає бомбосховищ. А головне – познайомитись із Церцея Анатолієм Васильовичем. Відповідальним та ініціативним.   

Залиште свій коментар

Вибір редакції