Що змусить Путіна відступити

Дата публікації
Перегляди
7041
Поділитись:
WhatsApp
Viber
Що змусить Путіна відступити

Фото: ТК "Хокей"

Певний спосіб є – але це не санкції чи перемовини у нормандському та мінському форматах.

Переговори з урегулювання ситуації на Донбасі тривають вже багато місяців поспіль, але жодних суттєвих результатів досі немає. Так само не вплинуло на ситуацію і підписання Мінських угод – окрім того, що під час такого "перемир'я" зросли втрати серед українських військових.

Якщо влада докорінно не змінить підхід до мирного процесу, так триватиме і надалі. Бо будь-які формати переговорів не будуть і не можуть бути дієвими за відсутності об'єктивних умов для досягнення компромісу. І головною умовою тут є співвідношення сил на фронті. Путін ніколи не піде на компроміс, якщо домінуватиме на фронті. Він навпаки продовжить ініціювати ескалацію бойових дій, аби використовувати свою воєнну перевагу для висування нових і нових ультиматумів. І допоки Путін віритиме, що воєнними засобами знищить Україну як державу або розвалить її, що, власне, одне і те ж, він домагатиметься саме воєнної перемоги.

Тож будь-які формати перемовин – неважливо, як вони будуть називатись – матимуть шанс на успіх тільки тоді, коли Путін зазнаватиме поразок на фронті. Тільки це змусить його сісти за стіл переговорів і почати домовлятись по-справжньому.

Українська влада зробила величезну помилку, поставивши дипломатичні засоби попереду воєнних - самою дипломатією ще ніколи в історії перемоги у війнах не отримувалися. Санкції, це, звісно, добре, але вони діють вже понад рік, а миротворчого ефекту від них – жодного. Так, вони болюче вдарили по російській економіці, але далеко не настільки, щоб змусити Путіна відмовитись від своїх воєнних планів.

Недарма він постійно повторює, що ніякі санкції не зможуть змінити політичного курсу Росії – ні зовнішнього, ні внутрішнього. Ці слова Путіна – його вирок усім форматам.

Безплідні перемовини

Але, правду кажучи, справа не лише в Путіні та його хворобливих планах. Подивимося на нормандський формат. Насправді у всіх чотирьох його учасників абсолютно різні інтереси і різні статуси.

В якому статусі виступає Німеччина та Франція? Вони є гарантами врегулювання? Ні, вони не дають жодних гарантій. Вони є просто посередниками. А посередник – це суб'єкт, який встановлює комунікацію між воюючими сторонами. Хоча з точки зору теорії врегулювання конфлікту вони і посередниками не можуть бути, бо мають встановлювати комунікацію між воюючими сторонами. А виходить, що одна сторона, яка перебуває у стані війни (не офіційно, але фактично) – Україна – є, а другої немає. Так, Путін представляє Росію – але чомусь не як воюючу сторону, агресора, а як миротворця і посередника.

А у Мінську, де займаються практичними питаннями врегулювання, воюючу сторону взагалі представляють "ДНРівськ" і "ЛНРівські" маріонетки. З ними немає сенсу говорити, бо вони нічого не вирішують і ні за що не відповідають. Вони є ад'ютантами Путіна. А нас Захід підштовхнув до перемовин з ад'ютантами, а генералісимуса, мовляв, не треба чіпати. Тому ці формати є безплідними – таким чином врегулювати конфлікт не вийде навіть за великого бажання.

Та чи є те бажання хоча би з боку Меркель і Олланда, євросоюзівських рефері війни на Донбасі?

Українська влада зробила величезну помилку, поставивши дипломатичні засоби попереду воєнних

Чи прагне Олланд військової поразки Росії? Ні, бо Франція далеко від Росії, тим більше вона споконвіку вела русоцентричну політику і завжди дивилася на українські проблеми крізь призму російських інтересів.

Чи прагне Німеччина військової поразки Росії? Ні. Вона лише хоче замирити Путіна, аби зняти економічні санкції з РФ. І це має сумні наслідки для України. Тому що санкції Меркель підв'язала під виконання мінських угод, тобто припинення бойових дій. А Путін від свого головного козиря не відмовиться. Захід, у свою чергу, не готовий застосувати настільки серйозні кроки, аби змусити його це зробити.

Чого прагнуть Сполучені Штати Америки? Чому вони тримаються осторонь війни на Донбасі? Тут є три причини. По-перше, одразу після обрання ще на перший президентський термін він заявив про себе як про миротворця, того, хто почне процес загального ядерного роззброєння. Обама ж вивів війська з Афганістану, припинив втручання Америки не тільки в справи Афганістану, а й у справи Лівії та Сирії. Тобто його позиція подібна до позиції Порошенка – повного пацифіста і зневіри в воєнні засоби. По-друге, Америка втрачає провідні позиції у світі, світове домінування. По-третє, США досі намагаються дивитись на Росію як на стратегічного партнера у вирішенні різних проблем, які зачіпають безпосередньо безпеку США, зокрема, ядерної програми Ірану та Ісламської Держави. Тому Обама намагається заручитися підтримкою Росії для вирішення близьких саме для Штатів проблем, а Кремль як завжди використовує це у своїх інтересах. Очевидно, платою за це є невтручання у сферу впливу РФ – пострадянський простір.

Пригадайте епопею з перезавантаженням – коли у 2009 році Лавров і Клінтон натискали на червону кнопку, що мало символізувати нову епоху відносин між США і Росією. Насправді це символізувало фактичну здачу Обамою колишніх країн СРСР під вплив Росії. В силу того, що Штати ще тоді почали сильно послаблюватись, вони вже не могли розпорошувати свої сили на різні проблемні регіони – включно з пострадянським простором.

Тож за часів Обами Україна була знята з порядку денного американської зовнішньої політики як зона стратегічних інтересів. Україна вважається периферійною проблемою, яка конкретно не зачіпає інтереси національної безпеки США. Ще один чинник – ядерний. Російська ядерна зброя працює не тільки в плані залякування ядерного Заходу, а і в плані стримування США від втручання в зону інтересів Росії. От в цих чинниках і криється причина пасивної, відстороненої позиції США щодо російсько-української війни.

Зламати хребет Україні

Тому Німеччині нічого не залишається, окрім як ламати хребет Україні, змушуючи визнати "ДНР"-"ЛНР" та легалізувати їхні влади. Тобто щоб тільки Україна виконувала мінські угоди – без жодних гарантій, що друга воююча сторона виконає свою частину зобов'язань.

А це і є мета Путіна – загнати ніж у тіло Конституції України і надати особливий статус окупованим територіям, що фактично означатиме їхню незалежність. Бо відповідно до угод вони отримують свою незалежну прокуратуру, органи влади, збройні сили, суди. Якщо органи влади вибираються, тоді вони вже є легітимними, тобто – загальновизнаними. Що дасть їм можливість організувати референдум, наприклад, про незалежність від України. Тоді вже Захід скаже: "Так ви ж їх визнали, вони ж легітимні, тому визнайте і референдум".

Звісно, це не означатиме, що ці території стануть справді незалежними чи після того Кремль візьме їх до себе – це не те, чого домагається Путін. Буде, як з Придністров'ям і Молдовою. У Придністров'ї провели референдум, на якому виборцям пропонували відповісти на два взаємовиключні питання: чи хочуть вони незалежності Придністров'я і чи хочуть вони приєднатися до Росії.

І жителі Придністров'я проголосували "за". Кремль його до складу РФ забирати не збирався, однак активно використовував результати голосування для шантажу центральної влади Молдови: мовляв, якщо ви хочете, щоб ми їх не взяли, віддайте нам аеропорт, не вступайте в НАТО, не вступайте в Євросоюз, не ведіть незалежну зовнішню політику.

Німеччині нічого не залишається, окрім як ламати хребет Україні

Це був так званий "План Козака". Окрім вищезазначеного Кремль вимагав від Молдови змінити Конституцію і перетворитися на так звану симетричну федерацію, де Придністров'я мало б 50% голосів. Таким чином, Придністров'я розвалило б Молдову як суверенну державу зсередини. Врятувало те, що молдавський уряд на це не пішов.

Такий самий план заклав Путін у Мінські угоди стосовно окупованих територій Донбасу і України. А ми робимо вигляд, що все буде нормально – дамо їм особливий статус, і на цьому все закінчиться. Але що б хто собі не уявляв, за допомогою цього Путін повністю розвалить Україну зсередини. По-перше, інші області поставлять питання про особливі статуси для себе. По-друге, навіть отримавши все від Мінських угод, Путін не зупиниться. Почнуться обстріли Дніпропетровської області, Харківської, Запорізької і т.д. І з часом ми отримаємо шанс стати свідками сучасної версії роздроблення Київської Русі, як це було в 12 столітті – тільки все буде значно пришвидшено російською воєнною агресією. І Порошенко зробити нічого не зможе – Захід поставить його в такі умови, що він буде змушений власноруч розвалювати Україну. Приміром, скажуть – не будете виконувати мінських угод, не дамо допомоги, знімемо санкції з Росії.

Окрім того, такі жертви не вирішать проблем із відносинами з місцевим населенням окупованих територій і "влад" "ЛНР"/"ДНР". Будемо годувати їх, і вони будуть собі нормально жити у цьому режимі, фактично вийшовши з державного поля України. Молдавани досі годують придністровців, підтримують з ними економічні зв'язки. Ми будемо змушені віддати їм Маріупольський порт, щоб вони торгували. Так, як Молдова свої митниці повіддавала Придністров'ю. Вони продають свої товари на міжнародному ринку з написами "Зроблено у Молдові", а Молдова нічого з цього не отримує - ні прибутків, ні податків. Придністров'я просто паразитує на Молдові, живе собі приспівуючи і не збирається повертатися до її складу. Росія ж має важіль тиску на Молдову, який може використати будь-коли.

Альтернативи немає?

І президент Польщі Анджей Дуда, звісно, має рацію, пропонуючи шукати якісь інші рішення для врегулювання ситуації на Донбасі, якісь інші виходи, змінювати статуси. Порошенко кожного дня як мантру повторює "мінським угодам немає альтернативи". І в розмові з Меркель, і говорячи з Обамою, і всіх українців у цьому переконує. Хоча насправді таким чином ми лише заплющуємо очі на проблеми і позбавляємо себе шансів на реальний мир і відмінний шлях від того, який нам готує Путін.

Дуда дивиться на все абсолютно тверезими очима. Як людина, яка посіла таку відповідальну посаду, яка є поза процесом і спостерігає за всім зі сторони. Зі сторони, але не відсторонено. У поляків війна фактично на кордоні, і вони дуже цим переймаються. Росія лише протягом двох століть "забезпечила" чотири розділення і захоплення Польщі. Останнього разу її розпотрошили за пактом Ріббентропа-Молотова – вона тоді була в такому ж геополітичному становищі, в якому ми зараз. Тому поляки добре пам'ятають свою історію і добре відчувають, звідки йде небезпека, і тому Дуду як президента, як відповідального за національну безпеку і оборону Польщі, ця ситуація турбує значно більше і схоже до того, як вона турбує Україну. На відміну від Олланда, Меркель та Обами. Проте Дуді його колеги присадили, повторивши завчену мантру, що альтернативи мінським угодам немає.

То чи є альтернатива? Є. Для початку треба припинити повторювати, що альтернативи немає. Треба відмовитись від ідей, які нав'язують Порошенкові – що треба змінити Конституцію, що треба легалізувати ці російські військові формування, які називаються "ДНР" і "ЛНР". Треба припинити всі ці безглузді перемовини і обіцянки. Треба не тільки оголосити територію окупованою, а й робити кроки, які застосовуються у таких випадках – тобто запровадити економічну блокаду.

У жодному разі не можна доводити конфлікт на Донбасі до заморожування.

У жодному разі не можна доводити конфлікт на Донбасі до заморожування. Бо настрої місцевого населення будуть постійно змінюватися – і не на користь України. Завжди, коли конфлікт затягується, люди з часом перестають жити побутовими проблемами, у них в голові з'являється образ ворога. Яким саме він буде – здогадатись не важко. І чим ви їх після того не годуйте, вони все одно будуть думати про вас, як про ворога. Як приклад можна привести Боснію і Герцоговіну, де конфлікт вже давно врегульований, а боснійські серби і боснійські мусульмани досі не можуть між собою порозумітися. Ті самі придністровці, хоча вже минуло скільки часу з 1992 року, досі вважають молдаван ворогами попри те, що вони їх годують.

Так буде і у нас, якщо ми заморозимо конфлікт – а позиція президента, я так дивлюсь, полягає саме у цьому. Суспільна свідомість на окупованих територіях структурується, і вони будуть у будь-якому випадку підтримувати ту владу, яку оберуть. А в мене немає сумнівів, що якщо Порошенко дозволить там провести вибори восени, люди оберуть Захарченка, Плотницького чи будь-кого, на кого вкаже Путін.

Тому треба переходити до реальних дій.

Треба чітко сказати, що якщо це окупована територія, то ми не маємо можливості забезпечувати вам життя, не маємо можливості платити пенсії, постачати газ, воду, бо держава не може виконувати свою функцію для цієї частини громадян. І нехай громадяни думають, як їм далі діяти. Чи переїжджати на територію України, чи Росії. Держава повинна зняти з себе відповідальність за ці території. Якщо громадяни, які живуть на цій території, воюють з державою, намагаються її розвалити – чому держава має виконувати свої обов'язки перед ними?

Ще раз наголошу – у війні дипломатія ніколи не грала провідної ролі. У війні завжди вирішальну роль грають збройні сили. А у нас саме війна. І поки ми будемо уявляти, що війни у нас немає, ми будемо приречені на поразку.

Нам потрібно отримати перевагу на фронті. Аби Путін усвідомив, що досягнути тієї мети, яку він ставить у цій війні, досягнути воєнними засобами неможливо. Якщо він це усвідомить, то це буде перший реальний шанс на те, що Росія піде на поступки, на певний компроміс.

Інакше нічого не вийде. Росія розвалювала і захоплювала країни подібними методами неодноразово. У них величезний імперський досвід і свідомість татаро-монгол. Тому досить мріяти і вірити у неможливе.

Повʼязані теми:

Дата публікації
Перегляди
7041
Поділитись:
WhatsApp
Viber
Наступна публікація