Протистояння, яке завершується поразками втомлює та відволікає. Завжди є велика спокуса не звертати на все це уваги, вдавшись до якої-небудь чергової "теорії малих справ".
"Сила слова" - дискусія з такою назвою, присвячена подіям у Білорусі останнього часу, відбулася вчора в Берліні. Про ситуацію в Мінську розповідали відомі білоруські інтелектуали Світлана Алексієвич, Артур Клінав та Лявон Вольські, до яких доєднався німецький письменник Інго Шульце, котрий спробував співставити події в Білорусі з німецькими подіями кінця 80-тих.
Власне, чому я про це пишу? Сама дискусія видалася достатньо симптоматичною та показовою, аби спробувати спроектувати її на наші реалії. Так само як симптоматичною та нагальною для сьогоднішньої України є назва заходу, що натякає на можливість (чи неможливість) "вітчизняних інтелектуалів" відслідковувати та відрефлексовувати події, котрі відбуваються навколо, виступаючи певними коментаторами, до яких варто прислуховуватися.
Симптоматичною та показовою була також неможливість білоруських колег прийти до спільної точки зору на події, що сталися в Білорусі після президентських виборів, відсутність у них спільної позиції та чіткого уявлення про те, як ситуація може розвиватися надалі. Письменниця Світлана Алексієвич, виходячи з ліберальних позицій, висловила, мабуть, найбільш песимістичні твердження, говорячи про "дві Білорусі", про тотальне відчуження між інтелектуалами та рештою країни, про цензуру, утиски, проблеми з демократією та необхідність санкцій із боку ЄС.
Натомість художник та прозаїк Артур Клінав висловив доволі несподівану для «демократично налаштованої» публіки версію, згідно з якою Білорусь останніми роками переживала природну, хоч і уповільнену еволюцію та розширення громадянських свобод, що так чи інакше мало призвести в майбутньому до повалення диктатури й зміни режиму, й закликав насамкінець усіх розслабитись і почекати ("Ну, скільки йому ще лишилось? Ну, десять років. Що таке десять років у порівнянні з вічністю"). Рок-музикант Лявон Вольські, один із символів білоруського відродження 1990-2000-них, так само не виглядав надто песимістично, говорячи, що ситуація в країні останніми роками так чи інакше покращується, країна так чи інакше змінюється, і все, що потрібно митцям – займатися своєю справою, себто культурою. Що буде далі, здається, не знає ніхто. Але в одних це незнання уживається з твердим оптимізмом, а в інших – з не менш твердим песимізмом.
Видається, нам варто якомога уважніше приглядатися сьогодні до ситуації в Білорусі, оскільки так чи інакше подібність сценаріїв розвитку стає іноді доволі очевидною, й краще вчитися на чужих помилках, з урахуванням власного досвіду. Інакше можна одного разу теж опинитися в ситуації, коли збереження державних кордонів буде виглядати чи не єдиною ознакою суспільного розвитку, непідцензурність соціальних мереж – єдиною запорукою культурного відродження, а санкції з боку євробюрократів – єдиною можливістю впливу (та й то доволі сумнівною) на тоталітарний режим. Безперечно, в нас із білорусами сьогодні доволі різний градус примирення з владою та готовності їй, цій владі, опиратися.
В жодному разі не роблячи закидів на адресу білоруських письменників, художників та музикантів, можна, втім, визнати, що для багатьох із них реальною та внутрішньо узгодженою стає можливість підлаштування до умов режиму, налаштованість на подальше подібне існування в умовах напівцензури та напівсвободи, в умовах витіснення білоруського культурно-мистецького сегменту на підвально-інтернетні маргінеси, без можливості виходу на широку публіку, без виходу на книжковий на музичний ринки. Для вітчизняних митців подібний сценарій вимальовується просто в реальному часі, і якщо хтось і далі тішить себе переконаннями, що й цього разу все може скластися щонайкращим чином, тому варто ознайомитись із білоруською версією культурної політики. Щоби в результаті ми всі непомітно не опинилися сам на сам зі своєю нікому не цікавою позицією та нікому не важливими претензіями.
Безперечно, протистояння втомлює та відволікає. Особливо протистояння, яке регулярно завершується поразками. Безперечно, завжди є велика спокуса не звертати на все це уваги, вдавшись до якої-небудь чергової "теорії малих справ". Але дуже б не хотілося за всім цим відстоюванням свого права на нейтральність та непричетність справді втратити той момент, коли ти ще міг впливати на події довкола тебе, чи принаймні, брати в них участь. Бо варто цей момент дійсно втратити, і все, що залишиться – це хіба що розповідати зацікавленій публіці про силу слова, не обмовляючись зайвий раз про слово сили, яке диктується в твоїй країні. Тим більше, що може в цій ситуації зробити зацікавлена публіка? Хіба що блокувати банківські рахунки твого президента. Але тебе це в будь-якому разі стосується в останню чергу.
___________________________________________________________________________________
Welcome to the Hotel California!
Харківський губернатор Добкін продовжує культурно шокувати. Після освідчень у любові до джазу, він заявив про акцентування на радянському минулому в роботі з туристами.