Слава культу

Ну, ніби сякі-такі, вибори між ВВП і Медведєвим. Ну, загостренння й напруження, голі істеричні дівки "за" і "проти", фронти та об'єднання. Заяви любові та підтримки, і всяка звична імперська "дрєбідєнь" - за Андруховичем: "православіє, монархія, духовність, народність, партійність... самодержавіє, братолюбіє, чаєпітіє, смірєнномудріє, храмостроєніє". Як і на усіх попередніх "виборах", застосовують задовилизувальні виборчі технології, витесані народним методом під зруб. Усе це вже було і так й цього разу. Але щоб прирівняти прем'єр-міністра до живого Господа во плоті ?! Свіжий хід!

Це не марення жириновськоподібного душевнохворого – це ініціатива, яку обговорювали на офіційному форумі, де складали путінський партійний список, висували кандидатури, обговорювали їх. Це були спільні праймеріз "ЄдінойРасіі" та та Общєросійского народного фронта. Намір створити "церкву бога єдиного Путіна" озвучив Володимир Косолапов, щойно висунутий кандидат на вибори від правозахисної організації "Регіональні організатори соціальної справедливості". І ніякого сміху в залі. Ідею вислухали з ентузіазмом. Почитайте "Деловой Петербург", якщо не вірите. А другого дня голова Синоїдального відділу РПЦ Всеволод Чаплін цю ініціативу прокоментував черговим повторенням "Всякая власть ат Бога". Чи то сюжет із Камедіклаба, чи забракована глава з Пелєвіна? Ні -реальність. Сірі будні російської політики.

Чи можна собі таке уявити в Україні? Запросто. Як зрештою, у будь-якій країні, де не перевелися шизіки та фанатики. Але проблема не у кількості випадків, чи то пак, приступів фанатичної любові від різних "фріків". А саме у реакції спільноти на це: чи громада висміяла "чудаків", чи сприйняла їх "вибрики" за належне. У Північній Кореї майже усі громадяни, окрилені ученням Чучхе, демонструють публічні прояви рабської любові й культу абсолютної влади, і сприймають це за норму суспільного життя. Щось подібне можна спостерігати і в Туркменістані і час-від-часу, як бачимо, у сусідній Росії.

Так ото ж: чи далеко ми втекли від них? Ще недавно було модним вторити за Кучмою "Україна – не Росія". Але за тенденціями останнього політичного сезону ця впевненість кудись вивітрилася. Усе більше величальних од та панегіриків сипле телевізор під виглядом новин. Усе більше газетних публікацій нагадують передовиці газети "Правда". Останній писк сезону – цикли телепрограм про себе успішних - за бюджетні кошти і під соусом інформування населення. Політична джинса з неприхованою пропагандою. Цим грішать вже не лише голови адміністрацій намісцях, але й міністри.

Чи готові українці маразм нашої політики та неорадянської пропаганди сприймати так самомасово "раболєпно"? Чи залишилося ще достатньо людей, які публічно можуть висміяти доморощених політичних клоунів та запопадливих ідіотів зініціативами "із низу"?

Донедавна вже були поодинокі випадки окремих ентузіастів із ліплення римських скульптур, виготовлення портретів з бурштину чи килимів із "обличчям рідним нам усім". Усе це донедавна сприймалося як прикол. Проте тренд змінився - валове збільшення славославних та величальних промов, програм та публікацій створює легке відчуття "дежа ву" із пізнім "совком", де усе в природі відбувалося завдяки "дарагому і любімому" Леоніду Іллічу.

Сміється інтернет, а телевізор величає. Така ж ситуація у білоруській та російській дійсностях. Тепер у нас стали схожими і вертикалі, і суспільна атмосфера.

Культ особи у Росії був і лишається частиною державної ідеології, але водночас є і суспільним знаменником. Так було з часів Івана Грозного і до Путіна Великого. Українці були жертвами різних культів особи, але водночас у ХХ столітті продемонстрували неймовірні вершини мистецтва пристосуванців та підлабузників до чужих культів.

Здавалося, що 20 років – достатній термін, аби зменшилася питома вага старих стукачів КГБ, комуністичних посіпак в силу старіння і вимирання. Демографія невпинно мала б змінювати колективну пам'ять суспільства. Уже підростає друге покоління "дітей незалежності", які були позбавлені суспільної норми величати й прислуговувати. То чому ж громада так спокійно й покірно спостерігає за поверненням атмосфери "раболєпія", якої не було від часів Щербицького?

Напевне зараз хороший час для соціопсихологів, щоб захищати докторські дисертації на місцевому людському матеріалі. Що це – феномен "генетичної пам'яті страху" чи ментальна аберація? Адже кількісне збільшення анархічної платформи "противсіхів" не повинно автоматично перетікати в армію мовчазних прислужників будь-якого "начальства". Хоча наше суспільство не отримувало вакцини "від сталінізму", але ж ніхто і не роздавав людям нафтодоларові пігулки, щоб ті лизали "рукидающого". Вікова традиція "моя хата з краю" ніколи не передбачала встановлення у центрі тої хати ідола-божка і обряд голосного словославлення. Слово за науковцями...

__________________________________________________________________________________________________________________________________

Читайте також:

Сума квадратів як квадрат суми

Головне в мистецтві управління масами – це уміння "розвести лохів" та ще й так вправно, щоб ті й не второпали, як їх пошили в дурні.