Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
Собаки на сіні

Чому в Україні роблять усе, аби не дати, не дозволити і дивитися на дослідника, як на ворога?

Призначення міністрів за квотами від тієї чи іншої партії завжди приречене на якісь провали. Деякі міністерства уже традиційно перетворилися на своєрідні відстійники для різних невдах.

Зокрема, таким фатальним уже відстійником стали Міністерство освіти і Міністерство культури. У першому, попри гучні заяви про реформи в освіті, насправді мало що змінилося. Особливо у школах. У другому відбуваються взагалі незрозумілі речі, які свідчать про те, що міністр культури – людина дуже далека від сфери свого призначення.

Є багато ділянок, на яких обидва пани міністри могли б задемонструвати своє новітнє мислення, але є одна для них спільна – це бібліотеки.

Обласними, міськими та іншими бібліотеками займається Міністерство культури, а наукові й університетські – це вже парафія Міністерства освіти.

Стан, у якому перебувають ці бібліотеки, ще залізобетонний совєтський. Тобто сидять там бабусі, для яких комп'ютер, як мобілка для мавпи, і зосереджено щось шкрябають на карточках. Комп'ютери начебто і є, але користуються ними одиниці. Відтак електронні каталоги є лише в наукових та університетських бібліотеках, а для всіх інших бібліотек, за окремими, звісно, винятками, це незаймана ділянка. Зазвичай у бібліотеках і далі з успіхом функціонує картковий каталог.

Не скажу, що боротьба з посидющими бабусями не ведеться. Їм скорочують ставку – дають половину ставки, відтак – чверть, а вони продовжують сидіти і займати своє намолене місце.

У Польщі уже тривалий час відбувається модернізація бібліотек. Кожна наукова бібліотека має дуже потужний сайт, на якому виставлено для загального користування безліч раритетів. Там повністю модернізовано інфраструктури бібліотек, створено єдину пошукову систему по цих бібліотеках. Це, врешті решт, стало пріоритетом для їхнього Міністерства культури.

Зараз будь-хто з будь-якої точки на земній кулі може зайти на сайти польських бібліотек і стягнути собі стародруки.

А що в нас?

У нас теж розпочали, хоч і дуже повільно, оцифровування стародруків. Але ж у нас не може бути так, як у людей. У нас мусить бути все дуже оригінально.

Наприклад, із сайту парламентської бібліотеки можна теж було колись вільно стягнути старі часописи та книжки в електронному вигляді, хоч і було їх там, як кіт наплакав. Але віднедавна там, видно, поселилася "жаба". "Жаба" ця поводить себе не як звичайна жаба, а як собака на сіні – сама не гам, і другому не дам. Ні книжок, ні журналів просто так стягнути не вдасться. Можна хіба по сторінці, та й то не всюди. Бо "жаба" подумала і сказала: зась! І тепер на кожній сторінці, наприклад, творів Гната Хоткевича (1877 – 1938) стоїть лінк їхнього сайту упоперек тексту. Щоб ніхто не міг, стягнувши сторінку, розпізнати її на ABBYY FineReader.

Чи це не жлобізм! Яке у них право накладати на всенародні скарби свою лапу?

У нас теж розпочали, хоч і дуже повільно, оцифровування стародруків. Але ж у нас не може бути так, як у людей.
Чому чеська бібліотека "Крамеріус", виставивши українські раритети, дозволяє їх вільно стягувати? Чому поляки, виставивши безліч польських старих видань, до речі й українських також, не роблять жодних перепон? Тільки українська "жаба" в парламентській бібліотеці, в бібліотеці Вернадського і в бібліотеці Львівського університету (там теж можна лише оглядати журнали та газети і неможливо стягнути) робить усе, аби ускладнити роботу дослідників.

До честі Харківської бібліотеки (виставлено журнали 1920-30-тих років "Плуг", "Плужанин", "Всесвіт", "Забой" та ін. ) і запорізького сайту Діаспоріана зі стягуванням книжок та журналів проблем нема.

З якою метою робляться ці перешкоди дослідникам і публікаторам? Жодних прав на старі видання вони не мають. Автори здебільшого повмирали або були репресовані ще до війни. Від кого вони бережуть ці тексти? Чому аби взяти два-три оповідання Хоткевича для своєї антології репресованих прозаїків, я мушу примітивно набирати їх на комп'ютері?

Наукові бібліотеки, літературні музеї, рукописні фонди взагалі охаміли. Ціни, які вони луплять за копіювання, зашкалюють. Самі ж не роблять нічого. Якими такими цінними виданнями з літературної спадщини вони нас ощасливили?

В Україні в наукових закладах та бібліотеках знаходяться грандіозні рукописні фонди – там не тільки неопубліковані твори українських письменників, але й безцінні фольклорні записи. На запитання, чому їх не оцифровують, я почув феноменальну відповідь: нема кому. Хоча це якраз найголовніше з того, що мали би собі поставити за мету такі фонди. Бо зруйнований пам'ятник архітектури ще можна відновити за кресленнями, а яким чином відновити вицвілі рукописи чи розсохлу газету, яка вже почала кришитися?

Якщо ви хочете видати неопубліковані твори якогось українського письменника, то легше їх здобути з-за кордону, аніж вдома. Кілька років я намагався добитися рукописів Наталени Королевої з Києва. Не буду переказувати усі етапи бюрократії, коли від мене вимагали листа з видавництва, а потім його губили, на електронні листи не відповідали взагалі, виставляли рахунки за те, що я сам буду фотографувати рукописи. Врешті я плюнув і отримав рукописи з Чехії. Без жодних проблем і без тяганини.

У празькій бібліотеці, між іншим, можна рукописи сфотографувати безкоштовно. Бо там розуміють, що на виданнях літературної спадщини ще ніхто не збагатився. Такі видання – завжди збиткові, тому у цивілізованих країнах їх підтримують фінансово.

Та тільки не в нас. У нас роблять усе від них залежне, аби не дати, не дозволити, відморозитися і дивитися на дослідника, як на ворога, який проник на їхню священну територію.

Залиште свій коментар

Вибір редакції