Музичний формат у нашій країні заточений під виконання в закладах харчування, громадському транспорті й місцях активного відпочинку, якщо відпочинком вважати побутовий алкоголізм.
Я дуже люблю наш народ. Люблю його працьовиту вдачу й легку натуру, його соковиту мову (навіть дві) та активну соціальну позицію. Але є дві речі, які нашому народу важко вибачити. Це влада, яку він обирає, і музика, яку він слухає. З музикою навіть гірше, аніж із владою.
Влада хоча б іноді змінюється. А ось музичний формат, котрий панує на схід від шенгенської зони, характеризується просто вбивчою для його слухачів нав’язливістю та безнадійністю. Здавалося б, що за проблеми, скажуть мені, не подобається - не слухай. Добре, відповідаю я, з радістю. Проте не виходить. Оскільки музичний формат у нашій благословенній країні заточений під голосне виконання в закладах харчування, громадському транспорті й місцях активного відпочинку, якщо активним відпочинком вважати побутовий алкоголізм.
Музика звучить повсюди, не почути її неможливо. В цьому навіть є певний національний колорит, і подивовані іноземці, котрі боязко ступають на гостинну українську землю, з-поміж перших вражень, зокрема культурних, вказують саме на цей, по-східному солодкий та безжалісний саунд вітчизняних таксівок та фаст-фудів. А сам термін "російський шансон" викликає в них після відвідин нашої країни двояке відчуття радості та недовіри – недовіри, оскільки не зрозуміло, чому це називають шансоном, і радості, оскільки більше не доведеться цю музику слухати. Зрештою, все це проблеми репрезентативного характеру, і до наших внутрішніх соціокультурних реалій відношення вони не мають. Це наші радіостанції, і слухаємо їх ми.
У цьому контексті мені завжди хотілось зрозуміти культурні преференції співвітчизників, вийшовши поза межі критиканського несприйняття їхніх духовних інтересів та спробувавши проаналізувати їхні музичні уподобання. Оскільки найпростіше, звісно, це осміяти народні запити і значно складніше зуміти отримати естетичну насолоду від прослуховування разом із таксистом, який тебе везе, його улюбленої радіохвилі. Ось, скажімо, транслювання музики в публічних місцях на повній гучності. Мені особисто бачиться за цим чітко означена психологічна відкритість та питомий колективізм, який цілком укладається в ментальні основи українського світобачення. Адже там, де для якогось француза починається його приватна територія, для українця починається зона масового відпочинку трудящих. Там, де якийсь американець знаходить місця згідно з купленими квитками, українець знаходить місця для пасажирів із дітьми та людей похилого віку. А чим можна зайняти людей похилого віку? Правильно – запальною піснею на тему відбування покарань у місцях суворого режиму. Наша приватна територія зведена до мінімуму, тож і не дивно, що суспільний простір заповнений доступною музикою, що відповідає естетичним зацікавленням населення.
Те, що музика, яку нам усім доводиться слухати, відповідає нашим запитам, у мене не викликає жодного сумніву. Наївними й недалекоглядними видаються всі претензії з боку так званих інтелектуалів до продюсерів музичних каналів та директорів ефемок. Смішно й недоречно звинувачувати їх у нав’язуванні населенню низьковартісного музичного продукту. Ніхто нікому нічого не нав’язує! Музична індустрія пропонує саме те, чого потребує споживач. Себто ми з вами. Просто нам із вами не завжди зручно зізнатись самим собі у власних уподобаннях. Тому я переконаний, що музика, котру доводиться слухати щодня з телеекранів та радіоприймачів, справді відповідає смакам населення, більше того – відповідає певним суспільно-соціальним запитам, котрі так чи інакше потребують відповіді.
Поговорімо предметніше. Якщо взяти до уваги сьогодніщній музичний мейнстрім (себто, не рахуючи маргінальні течії, різний там джаз, етніку чи електроніку), то вимальовуються три магістральні напрямки розвитку та функціонування музичного ринку. Перший можна умовно назвати кримінально-сирітським. Переважно це музика суворого життєвого досвіду, справедливого перерозподілу матеріальних цінностей та тривалого перебування в місцях позбавлення волі. Які потреби та запити покликана задовольнити така музика? Перш за все, потребу життєвих авторитетів, чіткої соціальної ієрархії, прагнення молоді до самореалізації та повного розкриття свого творчого потенціалу. Пов’язаний із цією музикою культ матері, берегині кримінального роду, якнайкраще узгоджується з ментальними настановами українців. Не дивно, що подібна музика, котра, на перший погляд, мала б хвилювати серця виключно чоловічої аудиторії, має разом із тим і численних прихильниць серед українського жіноцтва, яке реалізує невичерпні запаси материнської ніжності через оспівування тяжкої долі сиріт, таксистів та водіїв маршруток.
Другий напрямок, не менш популярний та розмаїтий у своїх творчих надбаннях, можна означити як гламурно-петеушний. Базується він на відчайдушних спробах вітчизняних майстрів естради виконувати r’n’b за допомогою китайських йонік, списуючи непретензійність аранжувань на особливості народно-пісенної творчості. Попри очевидну строкатість та малоприховане блядство всього цього культурного масиву, не можна не визнати, що і ці, переважно дівочі, співи виконують чітке соціальне замовлення, зокрема переймаючи на себе функцію весільних, рекрутських та інших обрядових пісень, що за умов нестачі сьогодні фахових працівників кульпросвіту, робить цю музику незамінною на дискотеках, весіллях та поминках.
Третій, менш розвинений, проте не менш магістральний напрямок, що визначає шляхи розвитку музичної індустрії в країні, я би означив як національно-перверзійний. Причому, національний контекст у цьому випадку обов’язково має бути поєднаний саме з потужною дозою перверзійності. В іншому випадку зникає напруга і розсмоктується глядацька увага. Основними представниками вказаного напрямку можна вважати Сердючку з Поплавським. Причому, з Поплавським ситуація взагалі незрозуміла. Оскільки таку кількість Поплавського на екранах навряд чи можна пояснити бодай якимись народними запитами. Загалом, та наполеглива регулярність, із якою на національних телеканалах транслюють його виступи, мене особисто наводить на думку, що справа тут не в музиці. Мені здається, що концерти Поплавського – це взагалі рекламні паузи. Єдине, незрозуміло, хто і що саме хоче прорекламувати в такий дивний спосіб. Не знаю, можливо концерти Поплавського – це прихована реклама макдональдса. Або кока-коли. Одним словом, є над чим подумати.
______________________________________
Читайте також:
Насправді, не знаю, чи не втратить місто з усією цією барабашовською біжутерією якийсь колорит і ментальну основу, і чи потрібен йому такий колорит узагалі.