"Стіна" і ми

"Стіна" і ми

Юрій Андрухович / Фото: kiriv.org.ua

Ми ж тепер так само жертви війни – принаймні інформаційної. Вона йде поруч із нами, на нашій території. Окупанти ввійшли у смак і навіть не збираються припиняти бойові дії.

Я теж не знав, що в тій назві два прізвища. І що це прізвища якихось старих блюзменів. Зате я знаю музикантів з такого польського гурту, що називається "Пінк Фройд". Тобто і в цьому випадку два прізвища.

Мої вагонні сусіди, двійко студентів зі Львова, намагаються перекладати українською назви своїх улюблених рок-груп. У середині дев’яностих така картина була б зовсім не екзотичною. Однак тепер, у часи айпедів і айфонів, ялозити з олівцем у руках англо-український словник принаймні дивно. Доходить черга й до "Пінк Флойд". У цьому сучасні українські студенти нічим не відрізняються від кількох поколінь своїх попередників: "Пінк Флойд" і передусім їхній альбом "Стіна" абсолютно непорушні образи в іконостасі їхніх уподобань.

Тільки от як перекласти назву улюбленого гурту? Гаразд, із pink-ом ще якось іде. Але що робити з floyd-ом? І чому він, цей флойд, рожевий? Озивається четвертий з купе – напівлисий розумаха в окулярах. Він, як і всі ми, прямує до Львова. Знаєте, є такі непевного віку і професії типи, котрі, як і я, зазвичай мовчать у дорозі, але обов’язково подають голос, щойно мова зайде про щось, пов’язане з їхньою молодістю. Себто часом, коли існування ще не здавалося таким безнадійним.

Виявляється, наш розумаха про "Пінк Флойд" знає справді все. Навіть те, що замість сера Пола (Маккартні, еге ж) і реанімованих "Квін" кілька років тому в Україну мали приїхати саме вони. Але навіть найвпливовіші представники українського олігархату не змогли об’єднати вкрай розісварених Вотерса і Ґілмора. А далі – смерть Річарда Райта і жодної надії на воскресіння флойдів у їхній класичній формі. І це найбільша трагедія його розумашиного життя. Ні старі стоптані черевики, ні щоденне дорожчання тарифів на газ і перукарські послуги не пригнічує його так сильно, як факт, що флойди вже ніколи не виступлять у старому складі.

Наступного разу знову в потязі, але вже не українському, я підібрав покинутий кимось ілюстрований тижневик, на сторінках якого певний соціолог (мабуть, колега того невідомого лисуватого українського шанувальника), дуже їдко пише про актуальний європейський тур Роджера Вотерса з тією ж таки "Стіною". Ті з вас, які свого часу з трепетом у душі підспівували "we don’t need no education", пам’ятають, що йдеться про 30-літній ювілей. Його відзначення Вотерс розтягнув на кілька років. 2010-го відбувся північноамериканський тур (35 міст), а нині відбувається європейський (ще 30).

Оглядач-соціолог пише дуже критично, у праведному сарказмі не залишаючи від нинішньої "Стіни" цеглини на цеглині. Цікаво, що сказав би про цю сучасну "Стіночку" той його двійник із українського потяга? Чи розчарувався б і він? Мені саме трапилося відвідати один із недавніх європейських концертів ювілейного туру. По квиток я кинувся дещо запізніло, коли залишилися тільки найгірші місця з, як чесно наголошувалося в Інтернеті, "дуже обмеженим оглядом сцени". На відміну від України, організатори концертів на Заході мають совість і прямо попереджують про недоліки. Але я все одно пішов – як-не-як леґенда, найполітичніший рок-альбом усіх часів, улюблена суперкультова платівка мільйонів пострадянських фанів.

Позитивом у вічних поверненнях на сцену рок-зірок пенсійного віку є те, що під час їхніх концертів зустрічаєш старих (у подвійному значенні слова) друзів. У всьому іншому підсумок для "ледь посивілої публіки" не найкращий: повернутись у старі добрі часи все одно не вдається. Першопричиною невдач є диктат техніки, яка неминуче мусить відповідати найновішим стандартам. Витрати на обладнання і програмне забезпечення для проекцій, як і на саунд, феєрверки та інші високі технології, настільки велетенські, що саме сценічне дійство відступає на задній план. Музика та змістові аспекти втрачаються майже повністю. Іронія ще й у тому, що все це особливо увиразнюється в кульмінації вистави: долання, проламування і руйнування Стіни варіюється супервидовищними 3D-ефектами так нав’язливо, що впорядковане – один по одному – розпадання пінопластових блоків "реальної" Стіни вже зовсім не справляє враження. Справжній світ із тріском програє віртуальному.

Особистий мотив сюжету, пов’язаний із загибеллю Вотерсового батька у Другій світовій війні, залишається цілковито приглушеним. Антиавторитарний за суттю своєю момент зі згадуваним уже "we don’t need no education" змазано банальними обігруваннями фашистської символіки. Пацифістський же пафос твору вирішено підсилити не надто оригінальною ідеєю про те, що всі війни погані.

В антракті на Стіну проектували незліченні фото загиблих у війнах людей. Війни, ясна річ, перемішано: Корея, В’єтнам, Друга світова, Перська затока, Ірак, Афганістан – у згоді з політкоректністю показували вбитих з обидвох ворожих сторін.

Не дивлячись на свій дешевий квиток з "обмеженим оглядом", я зумів здалеку розгледіти й наші з вами обличчя. Ми ж тепер так само жертви війни – принаймні інформаційної. Вона йде поруч із нами, на нашій території. Окупанти ввійшли у смак і навіть не збираються припиняти бойові дії.

_______________________________________________________________________________

Читайте також:

Як фанера над Україною

Українська ментальність, власне, як і українська політика, звідки проростає більшість наших проблем, цілком наочно доводить, що "бути злодієм завжди краще, ніж лохом". Під лохами маються на увазі всі, хто "не в долі".

Повʼязані теми:

Наступна публікація