Набір футболістів, місцями непоганих, у нас є. Справжньої збірної, та навіть посередньої, у нас поки що немає.
Якщо розглядати два останні поєдинки нашої національної команди під кутом довіри чи недовіри новому тренерському штабові, вочевидь треба дати можливість Калитвинцеву проявити себе на цій знаковій посаді. Хоча б тому, що два матчі – надто швидкоплинний екзамен для такого фундаментального заняття, яким є посада тренера збірної. І справа тут не в тому, якого "розливу" цей тренер – динамівського чи нединамівського. Якщо волею долі (чи президента ФФУ – як кому зручніше) товариш отримав таке право, то автоматично має отримати й мінімально гарантований у таких випадках кредит довіри. Враховуючи результат двох матчів – підкреслюю: саме результат, а не гру як таку – можна робити обережний висновок, що новоспечений наставник перше випробування пройшов. Щоб зрозуміти, наскільки Калитвинцев самодостатній, успішний і фаховий в контексті керівника головної команди країни, треба аналізувати на підставі його подальших матчів і кроків. Те, що ці матчі й кроки будуть, сумніватися не доводиться. А от наскільки вони будуть успішними – нині сказати складно.
Складно передовсім тому, що так і не вдалося виокремити з добрих двох десятків футболістів, заграних новим тренерським штабом, справжній майбутній кістяк збірної команди. Поки що Калитвинцев грав за інерцією: він працював з тим матеріалом, який виявився під рукою. Про творчий пошук, відсів, модель гри за браком часу говорити недоречно. Тренер ліпив із того, що було. Продукт виявився надто сируватим, явно незавершеним. Проте це можна виправдати об’єктивними перешкодами. Серед яких першочергова – вже згадуваний брак часу. Тому Калитвинцев не мав іншого варіанту, як стартувати з місця в кар’єр. Могло в підсумку скластися ліпше. Могло й гірше. Вийшло так, як сталося. На тверду трійку.
Можна з певною долею вірогідності стверджувати, що й футболісти, викликані до національної команди, також опинилися в своєрідному цейтноті. Від концепції гри та вимог колишнього тренера вони по-справжньому відійти ще не встигли, а до нових умов також пристосуватися не зуміли. Тому й скидалися їхні дії часом на хаос. Причому без жодного натяку на здоровий глузд. До твердої трійки не дотягли. Хоча й на "двійку" за підсумком обох матчів не заслужили.
Неодмінно треба враховувати й те, що гравці, запрошені на короткометражний тренувальний збір до Конча-Заспи, виявилися в помітно різних "вагових категоріях". Шевченко, Тимощук, Воронін – усі наші ветерани з тих чи інших причин перебувають не в найкращій змагальній формі. Знову ж таки, через різні обставини до збірної не викликали багатьох футболістів "Дніпра", на яких у подальшому, здається, буде робитися ставка. Натомість деякі молоді футболісти в силу не зовсім зрозумілих причин виявилися неготовими грати на рівні збірної. Промовистий приклад – Хачеріді. Можливо, хрест на цьому оборонцеві ставити не варто, проте йому треба зробити справжній подвиг, аби знову потрапити до числа кандидатів до збірної.
Либонь, до нинішнього списку Калитвинцева потрапили б більше виконавців із молодіжної збірної, аби не було накладки із командою Яковенка. Тобто, має бути зрозуміло навіть для тих, хто зручно вмостився в танку, що використати усіх тих, кого б хотів, Калитвинцев не міг за визначенням.
Це що стосується об’єктивних чинників. Їх немало, і вони, безсумнівно, вплинули й на результати підсумкові, й на локальні нюанси, й на загальні враження.
Проте і таких моментів, які й попри зрозумілі втрати неодмінно мали бути, але їх чомусь бракувало, виявилося вдосталь.
Здавалось би, команда отримала нового поводиря, зовсім не чужого для деяких збірників, проте якогось емоційного піднесення в цьому плані не відчувалося. І це в той час, коли від підсумку цих двох матчів залежала доля тренера. Чомусь здалося, що збірники не грали за свого наставника. Принаймні, в першому матчі. Якби ситуація була іншою, мимоволі могло навіть скластися враження, що вони здавали гру. Чому саме так склалося – навряд чи й скажеш однозначно. Проте можна стверджувати, що доля провини в цьому є й нового тренера.
Далі. Про гру як таку, поставлену новим тренерським штабом української збірної, також можна довго сперечатися. І то лише тоді, коли хочеш видати бажане за дійсне. Якщо ж бути до кінця справедливим, то ні власне гри, ні якоїсь яскраво вираженої тактичної моделі розгледіти не вдалося. Передовсім тому, що грали виключно по ситуації. Не скажу, що це зовсім погано. Одначе в глобальному значенні це показує радше нашу убогість, ніж гнучкість.
Підтвердженням цьому може бути й відсутність так званої цілісності, компактності в команді. Причому це стосується не тільки активної фази гри, тобто при переході від оборони до атаки чи навпаки, а й при позиційних діях. Розриви між лініями настільки впадали в око, що головними дійовими особами нашої команди в обох випадках виявлялися воротарі.
Зауважте, я акцентую увагу на загальних, структурних речах, а не на локальних моментах. Бо коли намагатися розкласти обидва матчі на окремі пазли, як то гра на флангах, яка завше була і має бути нашим козирем, про пресинг і фізичну міць, що апріорі вважається нашою чи не найголовнішою зброєю, але все це проглядалося так же невиразно, як і філологічні здібності нашого капітана, котрий перед початком гри буквально видавлював із себе кілька слів українською мовою, то картина взагалі стане похмурою й занадто реалістичною. Певен, Калитвинцев це побачив не гірше за нас. І як мінімум краще за нас знає, як весь цей негатив усунути.
Подібне можна сказати й з приводу персоналій. Збірна – то не сільпо, де ширвжиток може роками чекати на свого покупця. У нашому випадку потрібен свіжий і якісний продукт. Тим більше, що маємо чергову фантомну мету – виграти домашній чемпіонат континенту. Як показали два останніх матчі, з деякими футболістами зробити це буде нереально. Знову ж таки, Калитвинцев це мав відчути не гірше за нас із вами. Йому й карти в руки.
Тут усе зрозуміло. За винятком одного: чому натуралізований серб нині – найкращий серед українців, а перекроєний росіянин – серед них найвлучніший.
Залишимо це питання без відповіді. Хоча б тому, що відповідати на нього має повноцінний головний тренер, а не тимчасовий виконувач обов’язків. Справжня відповідальність може бути лише повноцінною.