Улян

Дата публікації
Перегляди
4416
Поділитись:
WhatsApp
Viber
Улян

Сергій Жадан

Коли помирає лауреат та орденоносець, всім стає ніяково за його ордени. А коли помирає такий "порнограф" - всім стає порожньо, адже за ним стояли його герої, які разом із ним з'явилися, і разом із ним пішли.

8 травня Олесю Ульяненку мало би виповнитись 50 років. Для сучасного українського письменника вік зовсім не серйозний.

Сучасні українські письменники живуть, зазвичай, значно довше, дай їм, Боже, здоров'я. Проте, Улян був, очевидно, не надто типовим українським письменником.

Вірніше – зовсім нетиповим. Ще вірніше – його нетиповість дивовижним чином уживалася в ньому з традиційними уявленнями про тих таки українських письменників.

Лише Улян міг одночасно носити горде звання лауреата Малої Шевченківської премії й не менш почесний титул першого офіційного українського порнографа.

Мені здається, десь так він усе це в собі й поєднував – надзвичайну серйозність і дивовижну легковажність, потребу визнання й цілковиту байдужість до офіціозу, занурення в літературу й якесь демонстративне дистанціювання від неї.

На цих суперечностях і неузгодженостях він, мабуть, й існував, це давало йому можливість рухатись уперед, не заганяючи себе в глухі кути. Підозрюю, цей рух удавався йому б і надалі, можливо навіть далі було б щось зовсім інакше.

Аж ось не склалось, і від усвідомлення того, що все обірвалось на півшляху, саме там, де мало початись щось нове й несподіване, стає особливо печально і незатишно.

З його останніх книг – густих, щільних і гірких, наповнених теплом і повітрям нічних вулиць, запахом моря й легким смутком спогадів – обов'язково мало постати щось надзвичайно важливе, можливо рівня його "Сталінки", можливо ще цікавіше.

Саме це фіксування недописаності, розуміння того, що він міг написати значно більше, є найбільш невтішним. Коли помирає лауреат та орденоносець, всім стає ніяково за його ордени. А коли помирає такий "порнограф" - всім стає порожньо, адже за ним стояли його герої, які разом із ним з'явилися, і разом із ним пішли.

Оскільки його герої (принаймні позитивні) завжди трималися купи, підтримували один одного, як це і має бути з нормальними чоловіками.

Вони пішли десь в один час із Покальчуком. Вони були навіть чимось подібні. Розумію, що це звучить дивно, але менше з тим. Я говорю, звісно, не про літературу.

Скоріше, про біографію. І той і інший мали за собою якісь незліченні й непрояснені життєві епізоди, безкінечні мандрівки й блукання, містичні епізоди та цілком приземлені, хоча від цього не менш захопливі, стосунки з жінками, владою та міліцією.

Пако в останні роки охоче про ці буремні епізоди розповідав, навіть писав про це час від часу. З Уляном ми спілкувались не так близько, тож можна було чути лише певні натяки, тьмяні згадки про щось таке, про що він волів не розводитись, та й писав про це не від першої особи.

Він загалом про себе не надто відверто говорив, здебільшого зупинявся на якихось простих побутових речах, якихось своїх нехитрих проблемах, не пускаючи співрозмовника далі, тримаючи його там, де він має бути. Можливо, з тієї причини, що бачити й слухати його траплялося в доволі дивних і строкатих компаніях.

Не наважився би назвати це компаніями його друзів. Скоріше, просто його випадкові чи давні знайомі, приятелі, фанати, заздрісники, вороги – голоси й тіні, що його супроводжували, яким він не поспішав відкриватись.

Час від часу їх можна було упізнати серед героїв його романів, іноді упізнати було неможливо, хоча всі вони там, безперечно, десь ховаються.

За цим теж надзвичайно цікаво й дивно було спостерігати – він міг бути надзвичайно відвертий і приязний, при цьому чудово знаючи ціну своїм співрозмовникам і охоче цю ціну називаючи.

Пам'ятаю на якомусь літературному збіговиську ми стояли великою компанією, потім я кудись пішов, а коли зустрів Уляна, то він мене просто запитав:

"Що ж у тебе за друзі такі? Варто було тобі відвернутись - такого про тебе наговорили. Я їх питаю – що ж ви в очі цього не кажете?". Він чудово знав усі ці радощі "письменницького середовища", сам в інтерв'ю міг такого про тебе наговорити, що ти лише дивувався. Хоча й не ображався. Оскільки знав, що в разі чого він це скаже і в очі.

Я йому насправді теж багато чого не говорив. Скажімо, не говорив про те, як десь на початку 90-х наштовхнувся на його перші друковані речі, не говорив, наскільки несподівано для мене це було.

Не говорив також про "Сталінку", яка є, мабуть, однією з найбільш важливих книг, які я прочитав. Не говорив, не бажаючи виглядати надто пафосним. Хоча ось тепер думаю – якого чорта, потрібно було сказати. Він би зрозумів. Не повірив би, але зрозумів.

Повʼязані теми:

Дата публікації
Перегляди
4416
Поділитись:
WhatsApp
Viber
Наступна публікація