Уроки англійської

Уроки англійської

Юрій Винничук / Фото: УНІАН

У гарному місяці серпні, коли мізки умлівають від спеки, не варто забембувати вам голови політикою і національними проблемами. Давайте я краще оповім веселі історії з мого життя.

Наприкінці 1976-го я потрапив до армії, в залізничні війська, призовники з вищою освітою служили тоді рік. Під кінець служби мені і ще одному хлопцеві з вищою освітою замполіт доручив підготувати його до екзамену з англійської та написати реферат з політекономіки для московської академії. Мені випала англійська. Чи міг я сказати, що знаю її не на стільки, щоб когось учити? Методику замполіт вигадав свою: я мав його супроводжувати щодня по дві-три години і розмовляти з ним англійською. Замполіт був українцем і російська мова його була далека від ідеалу.

– Я ж знаю, как разговарівают амерікоси, – казав він, – ім насрать на граматіку. Ото і мнє насрать на граматіку. Ти меня нє учи, как складивать слова, оні самі складутся. Ти только постоянно пополняй мой словарний запас. Каждий дєнь новая тєма. Дом, сємя, природа, єдрі єго, лєто, зіма і поху..ілі, і поху..ілі. Поняв?

Далі виглядало це так: я сідав до нього в "бобик" і дорогою проказував англійські слова та їхнє значення, він повторював, потім ми приїжджали на будівельний об'єкт, виходили з авта, і замполіт починав крити матом солдат, які сачкували, я ходив за ним і проказував слова, він повторював і крив матом:

– Да шо ж ето такоє, єдрі єго мать? Е тейбл, блін! Віндовс, сука! Да ви ж тут ні х.. нє прокопалі! Нє в ту сторону надо било копать! Овпен зе доо. Какой хєр вам сказал туда копать? Е бід. Какой сєржант? Давай єво сюда! Е велл!

Солдати дивилися на мене з підозрою: хтозна, що він там підказує, але не зачіпалися, бо ніяк не могли второпати моєї ролі. При цьому не було жодних підручників чи словників. Замполіт взагалі будь-які книги ігнорував. З англійської знав "сенк'ю" і "вері мач". Я знав трішки більше, але дуже швидко мої знання вичерпалися, на щастя, кожне англійське слово має по кілька значень, я комбінував їх і так і сяк, уже навіть не замислюючись. Замполіт мав залізну пам'ять і, щоб не вляпатися, я записував усі нові слова, які йому підсовував, до зошита.

– Когда я буду знать тисячу слов, я скажу: стоп! – втішив мене замполіт.

Але до тисячі бракувало доброї половини, довелося слова вигадувати. Замполіт їх ліпив у речення і потрясав своїми глибокими знаннями інших офіцерів. Вечорами він вигадав інший спосіб навчання – посилав мене з грошима в гастроном по вино, горілку і закуску. Потім ми зачинялися в кабінеті і продовжували науку. Після кількох чарок замполіта тягнуло на інтим:

– Ти понімаєш, баби, гєрли, оні вері-вері хітриє. Оні умєют прітворятся. Ю так нє умєєш, ай так нє умєю, а оні запросто. У ніх зіс в блуд. Когда она знаєт, што она бютіфул, она іспользуєт етот свой йоб..ий бютіфул, єдрі єво в корєнь, на сто процентав. Она тєбя, бл...ь, просто загіпнотізіруєт своім бютіфулом. Но я тєбє телк ван вєщь. Ремембе на всю лайф: нам с ліца нє воду піть, тряпочкой накрил і впєрьод. То єсть как ета будєт... Щяс... Нам с тейбла нє вотер піть, текстіл накрил і фореве! Понял? І вопше, проблєм нє в етом, проблєм в том, что Родінє нужни герої, а пі..а рождаєт дураков. Вот гдє корєнь всєво евіла.

Замполіт, як і більшість офіцерів нашої частини був рогачем. Протягом тих півроку, які офіцери перебували на трасі, прокладаючи колію, їхні жінки часу дарма не втрачали і заводили собі коханців. Та от замполіт приїхав з траси завчасу і застав жінку з коханцем. Правда, хлопець вискочив з вікна, і в темряві видно було тільки як блимають його білі кальсони. Ще він встиг прихопити кітель, а штани і чоботи залишилися. Якби він залишив кітель, вирахувати його було б дуже просто, бо на кожному кітелі з внутрішнього боку було витравлено хлоркою прізвище. За штанами і чоботами упіймати когось було проблематично, але замполіт не полишав надії, що коли-небудь вирахує свого кривдника, а тому ці трофеї зберігалися у його кабінеті в шафі.

На відміну від замполіта, я чудово знав, хто був тим солдатом, який вискочив з вікна. Сам замполіт секрету зі своєї пригоди не робив. Одного разу підкликав мене до шафи і показав свої трофеї.

– Юрік, мнє надо поймать етого чєловєка. Осталось два мєсяца. Потом он уйдьот.

Я вдав, що не розумію, по що йому йдеться:

– Якого чоловіка?

– Юрік, нє надо. Я всьо прекрасно знаю. Етот гандон факал май вайф. Я іх застал. Он удрал в кальсонах. Оставіл ето. Гдє он мог взять новиє брюкі і сапогі? Вот із зе квешенс! Прісмотрісь повніматєльнєй, вот рємєнь, відіш? "Дембель-1977"! Я тут составіл спісок всєх дембелєй, коториє осталісь в часті і нє поєхалі на трасу.

Він простягнув мені список – там було виписано двадцять два прізвища, в тому числі і моє, адже я теж звільнявся за два місяці, але я б ніколи не посмів підбити собі чоботи і подряпати ремінь, бо не вважався "дідом". Я вказав йому на цю особливість і він викреслив шість прізвищ однорічників. Залишилося шістнадцять "дідів".

– Вот смотрі. Проць... Мог? Нєт, нє мог. Толстий. І кромє того молдаван. Далой. Татарінов мог? Нєт, нє мог. Дебіл. Ахмедов із санчасті мог? Нєт, нє мог. Чурка потому что. За кілька хвилин у списку залишилося вісім кандидатів на коханця. Коло звужувалося, замполіт чекав моєї підказки, але я знизував плечима. Тоді він вдався до підкупу:

– Єслі узнаєш, хто із ніх, уєдєш на мєсяц раньше домой.

Для солдата кожен день був на рахунку, не дарма щовечора після відбою в казармі лунав вигук когось із "дідів": "Дєнь прашол!", а у відповідь: "І х.. с нім!" Я постав перед неабиякою дилемою: видати хлопця, з яким мене ніщо не пов'язувало, і виграти місяць, чи й далі вдавати, що нічого не знаю. Так, я вигравав місяць, але замполіт міг організувати жевжикові якусь провокацію – звинуватити у крадіжці, підшукавши серед солдатів "свідків" – і відправити в дисциплінарний батальйон ще на рік-два. Брати аж такий гріх на душу я не міг.

Наближалась пора екзаменів, мій товариш здав реферат, замполіт його вислав і став лаштуватися до Москви, але з нашим "дембелем" усе зволікали, усіх інших однорічників відпустили, а нас тримають, хоча вже початок грудня. Врешті замполіт поїхав у Москву, ми подалися до командира батальйону за перепустками, але виявилося, що замполіт попросив, аби нас не випускали, доки він не задзвонить, що все гаразд. Це було повне западло, ми не знали, що робити. Аж ось командир батальйону кудись їде, а з траси прибуває начальник штабу, який не в курсі. Ми йдемо до нього, і він без проблем підписує перепустки, ми хутенько хапаємо свої речі, але, проходячи повз штаб, товариш каже, що забув щось у кабінеті в замполіта, лишає мені свою течку і зникає, за хвилину з'являється з такою радісною усмішкою, ніби виграв у лотерею тисячу карбованців. Нерви зашкалюють, у будь-яку хвилину може задзвонити замполіт і виясниться, що та англійська, якої він навчився, пса варта. Дорогою на вокзал товариш розповідає мені, що він саме забув у кабінеті замполіта:

– Розумієш, він мене так задовбав, так мене задрав, що я вирішив залишити йому на столі пам'ятку. Я виліз на його стіл і наклав купу.

Але його веселий настрій швидко змінився на тривожний, коли я розповів, якої саме англійської мови навчав замполіта. На вокзалі ми роззирнулися, чи не пасе когось військовий патруль. Наче б усе було спокійно, але потяг на Львів відправлявся години за чотири. Ні, це не для нас, зате до Києва – за двадцять хвилин. Ми кинулися до каси і заспокоїлися, лише коли потяг рушив. У Києві ми пересіли на львівський потяг і без пригод добралися додому.

Пізніше, коли до мене приїхали хлопці з Харкова, які зі мною служили, то розповіли, що замполіт таки задзвонив з Москви, аби нас не випускали, страшенно матюкався, бо завалив екзамени, відтак наряд на чолі з офіцером помчав на вокзал, а там сновигав по перону, чекаючи, що ми сядемо на потяг до Львова.

__________________________

Читайте також:

Чергова арія московського гостя

Патріарх Московський звістив, що усі історичні трагедії, нещодавно пережиті єдиним народом Святої Русі, були "Божою карою". Дуже зручна версія, щоб пояснити Голодомор й інші репресії.

Повʼязані теми:

Наступна публікація