Настала черга донецької експансії на улюблену спортивну гру вітчизняних олігархів.
Не той тепер Суркіс, Дніпро-річка не та. Раніше, бувало, власник столичного клубу ставив перед своїми підопічними не лише максимальні завдання, а й на "своєму" фронті робив усе можливе для досягнення цих цілей. Нині ж, незважаючи на сніжну зиму, Дніпро в межах Києва обмілів футбольними талантами. За рівнем комплектації "Динамо" помітно – я б сказав відверто – поступається своєму головному конкурентові. За рівнем амбіцій і динамівський президент помітно (як мінімум) поступається своєму основному супротивникові. Особисто я ніколи не повірю, що Ринат Ахметов десь там бовкне, що рівень його команди – то Ліга Європи. Президент гірників мріє виключно про Лігу чемпіонів. Для Ігоря Суркіса мрія сьогодні – продемонструвати гідну гру. Малувато, чи не так?
"Шахтар" - "Динамо" - 1:0. Золото їде у Донбас
У весняному провалі "Динамо" в чемпіонаті України проглядається не лише очевидні прорахунки тренерського штабу чи окремих виконавців, а й, даруйте, видимі помилки керівника клубу. Як на мене, ситуація, що склалася в "Динамо" після зимової перерви, вимагала оперативного втручання саме Суркісів, а вже потім Газзаєва. Проте через зайнятість на політично-економічному фронті власники столичного клубу власне футбольні справи відпустили у вільне плавання. У підсумку вітру під динамівським парусом вистачило лише на півдороги. І на вирішальній стадії чемпіонської регати довелося споглядати за динамівською агонією.
А починалося все – ліпше не придумаєш. Після вдалого старту біло-голубому вітрильнику, який на порядок випередив найближчого переслідувача, залишалося хіба що не збитися з курсу. Проте, склалося враження, окрім вітру динамівський коуч розраховував по-справжньому лише на свої фартові вуса. Але аж ніяк не на весла своєї команди. А вітер у цю пору виявився дуже примхливим. Зі змінними напрямками. Тому й довелося сідати на міль у таких місцях, де раніше проходили із заплющеними очима. Тому й потрапляли у полон там, де раніше суперника долали ледь не голіруч. Тому й втратили весь стартовий гандикап, бо хотіли дошкандибати до кінцевого пункту призначення на так званому голому класі. Класу як такого не виявилося. А ось голим виявився король.
Відтак якщо й можуть кияни когось звинувачувати в такій ситуації, так це в першу чергу себе. А вже потім "Шахтар". Донеччани лише підібрали те, що погано лежало. Власне, а що їм залишалося робити?
Крім того, варто констатувати й той факт, що з перемогою Донбасу на політичній арені Київ (зокрема його футбольна частина) вщент програв інформаційну війну. Функціонерам "Динамо" доводилося недолуго виправдовуватися після кожної помилки своїх футболістів та суддів (не своїх, а спільних). І чим більше було цих помилок, тим щільніше нашаровувалися вони одна на одну, ніби болотна каламуть на колесо, заважаючи таким чином прямувати далі. Із цією оказією не впоралися ні в клубі динамівському, ні в команді.
Складалося враження, що "біло-блакитні" переводили дух лише після поразок. Натомість шукати "бліх" у справах головного опонента ніхто реально не збирався. Хоча неадекватних суддівських ляпів на користь "Шахтаря" в другому колі було, як мінімум, не менше. Проте Донбас зумів усе це перевести в площину "людського фактору", тоді як аналогічні дії по іншу сторону барикад однозначно фарбувалися в колір упереджених помилок.
І чим ближчим видавався фініш, тим лютішими були нападки опонентів і тим безпораднішими були спроби "Динамо" виправдатись. Будь то белькотання головного тренера, головного бомбардира чи головного керівника.
До головного матчу сезону таким чином "Динамо" підійшло, маючи напохваті десь в найближчому запаснику білий прапор. Кольору капітуляції. Окрім голого заду на "Донбас-Арені" королю продемонструвати було нічого. Він був приречений.
Тому й помер тихенько. Фактично без мук. Його потуг не вистачило й на емоції, не те що на характер. Ослаблений дискваліфікаціями й травмами, поки що чинний чемпіон мав будь що грати на перемогу. А він будь що намагався грати за ситуацією. Змагальні ланки киян були ніби в автономному плаванні – вони не доповнювали одна одну, не підстраховували. Лідера в їхньому складі також за традицією не виявилося. Як і справжнього майстра "стандартів". Ось так неприглядно минає мирська слава, Андрію Миколайовичу. Зараз час нових героїв. Молодших. Із іншою пропискою. Ось так проходить суддівська симпатія, Ігоре Михайловичу. Нині в фаворі не голий адмінресурс, а дзвінка монета.
І в довершення – якщо на заміну, що має внести корінний перелом, з одного боку виходить Дуглас Кошта, а з іншого – Зозуля, то на що справді може розраховувати таке "Динамо"?
Ну, а "Шахтар" – з перемогою. Не було б свого щастя, так чуже нещастя допомогло.
Хоча хто нині про це розмірковує? У перемоги – безліч родичів. Тим більше на Донбасі.
От лише поразка – завше сирота. Навіть на Печерських пагорбах.