Тепер "головними ЗМІ", на відміну від часів Кеннеді, є фейсбук із твіттером. Відірватися від яких - навіть заради довгоочікуваного повстання інтернет-революціонери часто-густо не в змозі.
"Колективним організатором" назвав колись свою газету ватажок більшовиків, який одним з перших намацав рецепт успіху у "масовій політиці".
Рецепт діє і зараз хіба що в якості організаторів виступають електронні ЗМІ. Але на початку 20 сторіччя інших засобів масової інформації, окрім газет, насправді не було.
Та й невідомо, чи зміг би картавий голос Леніна мобілізувати прихильників так само, як друковане слово. А ось перемога Гітлера у 30-х, стверджують деякі дослідники, була водночас і перемогою радіо. Для телебачення фюрер, мовляв, був не надто телегенічним.
Лише з часів славнозвісних дебатів Ніксона і Кеннеді в медіа-світі (і в реальному світі, відповідно, також) запанувала "картинка")
На українців вдалий образ і досі справляє дивовижний ефект. Часто-густо більший за саму подію. Фото суворого дідуся з вилами, та ще й з Донецька, викликало у вітчизняній політичній тусовці щось на зразок землетрусу. Лейтмотив коментарів "нарешті почалося!".
Бо ніщо в цьому середовищі так не чекають, як початку революції (повстання, бунту бажане підкреслити) проти режиму Януковича. Її ознаки жадібно шукають мало не в кожній акції протесту.
А тут смерть протестувальника, обурення соратників і штурм адміністрації з вилами в руках. Якщо не зараз, то коли ж?? Деякі нетерплячі блогери нагадують при цьому Мальчиша-Кібальчиша. В той момент, коли той дерся на дах - подивитися "чи не йде нарешті Червона Армія?". Хоча на відміну від гайдарівської казки в Україні ніхто нікуди не дереться. Сміливі прогнози "тусовщики" зазвичай висловлюють, не піднімаючись із стільця перед комп'ютером.
Бо тепер "головними ЗМІ", на відміну від часів Кеннеді, є фейсбук із твіттером. Відірватися від яких - навіть заради довгоочікуваного повстання! інтернет-революціонери часто-густо не в змозі.
Андрій Окара навіть поскаржився минулого тижня, що соцмережі замість того, щоб мобілізовувати і організовувати, лише поглинають громадську енергію.
Енергії політиків це, щоправда, не стосується. Вони якраз одразу кинулися "організовувати і очолювати" протести. Олег Ляшко так поспішав, що навіть капелюх забув довелося мітингарям йому шапку позичати.
Олександра Кужель попри своє "підприємницьке амплуа" - схоже згадала рядки пролетарського гімну, і кинулася груддю прокладати дорогу до царства свободи через щільні лави міліціянтів. Анатолій Гриценко з Віталієм Кличком скаржаться, що їм не дозволяють приєднуватися до чорнобильців. Наталя Королевська поспішає на допомогу з обігрівачами.
Інші бютівці нагадують, що пенсіонер, що помер під час розгону акції в Донецьку був членом "Батьківщини" КУПР і сам взявся за вила. Наколов на них ананаси і гайда на Банкову! Перформанс, щоправда, закінчився швидко.
Оточив їх "Беркут", покидали вони наочну ананасну агітацію і відступили, клянучи країну з її дивовижним народом, який ніяк не хоче повставати проти режиму попри гайдарівські ж "і тюрми наповнені, і каторги забиті, і жандарми по кутках, і війська на ногах"
І справді, кого ж ще звинувачувати в черговому провалі, як не пасивний (без натяків!) народ та, звичайно, мальчишів-плохишів у власних лавах. Гра "викрий зрадника" - це взагалі улюблена забава українських опозиціонерів.
Арсеній Яценюк, наприклад, впевнений, що влада вже давно шукає "паршиву вівцю" в лавах опозиції (чому колеги в нього асоціації з елітною отарою окрема розмова) і пропонує ну ду-уже своєрідний рецепт протидії. За допомогою узгодженого списку кандидатів. Хто до нього не потрапив той і "вівця"! Майже по-ленінськи. Хто не з нами - той проти нас, точніше - з Януковичем.
Враховуючи , що з КОДу тільки но вийшов Гриценко, а Кличко туди нібито й не входив натяк більш ніж прозорий. Втім, Гриценко ще раніше заявив, що "довгі вуха" влади стирчать за самими "фронтовиками", які разом з регіоналами проголосували за новий виборчий закон. Відтак, слова про "паршиву вівцю" перетворюються на бумеранг. Або граблі,- якщо вже казати про вітчизняну "специфіку".
За "довгі вуха" Арсенія вирішив потягати й Олександр Данилюк. Мовляв, справжнім опозиціонерам (читай - самому Данилюку) мітинги проводити не дозволяють, а то й розганяють. Натомість проти акції, запланованої на 1 грудня Яценюком на Михайлівській площі, не заперечувала ані міліція, ані місцева влада. Підозріло.
Хтось завзятий вирішив додати "Спільній справі" аргументів, розповівши про якусь "телефонограму з Банкової" з вимогою допомогти "фронтовикам" в організації акції. Оприлюднений "документ", щоправда, був зліплений настільки грубо, що прес-служба ФЗ навіть покепкувала з його авторів.
Хоча кепкувати могла і з власних лідерів. Вони ж бо навіть у резолюції мітингу (!) стверджували, що влада позбавила їх права на мирні зібрання. А що тоді відбулося на Михайлівській, Арсенію Петровичу? І чому Ви із новоспеченими соратниками без особливих перешкод дійшли таки до Банкової? Тому що замість ананасів на вилах принесли гаранту квіти??
Найкращими танцюристами на граблях, щоправда, все одно виявилися бютівці. По-перше, вони назвали мітинг на Михайлівський "акцією кишенькової опозиції". По-друге, вони взяли в ньому найактивнішу участь, а Турчинов ще й виступив з палкою промовою.
На цьому тлі навіть чергова демонстрація цицьок "феменками", які нібито обурювалися тим, що мітинг Яценюка був проплачений, видавалась політично послідовнішою. Хоча, звичайно, показові виступи дівчат до боротьби за громадянські і тим більше соціальні права мають не більший стосунок, аніж походи "мальчишів".
А з іншого боку - що організатори опозиційних перформансів можуть запропонувати тим же чорнобильцям? Або ж афганцям? Окрім ковдр і обігрівачів, звичайно Жодних пропозицій, які б дозволили вирішити проблему пільговиків справді системно так і не пролунало.
Якщо не вважати звичні міркування про те, що непогано б було "експропріювати експропріаторів". Які за методикою нічим не відрізняються від пропонувань Миколи Азарова вирішити проблеми чорнобильців за рахунок інших пільговиків.
Український прем'єр, і тут я змушений погодитись з Ларрі Кінгом, останнім часом і справді нагадує Джиммі Картера. Останнього року його президентства. Тоді, якщо пам'ятаєте, мало не все, за що Картер не брався, розвалювалося.
Але самому президенту здавалося, що це така хитра стратегія. Проте у Картера в супротивниках був Рональд Рейган. Який використовував кожну його помилку для власних перемог. А українська опозиція, схоже, на кожний промах Азарова відповідає ще гучнішим провалом у власному виконанні.
То ж чи варто дивуватися, що оспіваними політичною тусовкою вилами, протестувальники все частіше погрожують не тільки режиму, а й усім депутатам, та й політикам загалом?
Навіть тим, хто зараз обурюється "надмірною терплячістю" співвітчизників... Україна ж має досвід сторічної (і не лише сторічної) давнини, коли селянський реманент починають використовувати в революційних цілях, страждають не лише "поміщики і капіталісти", під гарячу руку потрапляють і дрібні крамарі, і навіть о, жах! - професійні революціонери.
Незважаючи на їхні попередні заслуги у справі "організації мас".
_________________________________________________________________________________
Моральний кодекс ексгібіціоніста
Інколи видається, що коли б вітчизняні "медіа-хрестоносці" мали б такі ж адміністративні чи силові важелі, як їх середньовічні попередники, то перетворилися б на "моральну інквізицію"