Алгоритм ротації еліт, впливу громадян на державну політику існує – вибори. Вільні. Не такі, які нас чекають 31 жовтня.
З ідеологічною задухою та монополією комуністичної партії було покінчено у березні 1990-го, коли тоді ще Українська РСР обрала свій перший багатопартійний парламент. Трохи дивно про це писати сьогодні, але ж нині ті події актуалізуються взятим Банковою курсом на мавпування проекту "керована демократія" а-ля Путін. А там уже й до однопартійності пара кроків. Замість відкривати можливість для появи нових політиків, нових ідей і нових партій, або хоча б не міняти вже існуючих правил гри, правляча коаліція і президент роблять усе, щоб отримати більше, більше, більше влади…
Про те, навіщо це Віктору Януковичу, – колись іншим разом. Натомість згадаємо, які наслідки мав у нещодавній політичній історії зворотній процес – розширення коридору можливостей вибору для електорату і для політиків бути обраними.
Двадцять один рік тому до Верховної ради було обрано дві третини комуністів, здебільшого – прихильників збереження безальтернативної влади КПРС (їх виявилося 239 осіб, більшість депутатів). Плюс солідарно голосував із ними законодавець від Вінничини Олексій Саввін, він же – владика Агатангел, нинішній митрополит Одеський і Ізмаїльський УПЦ. У свою чергу, так звані "суверен-комуністи", члени Демплатформи у КПУ дуже скоро почали примикати до демократичного крила, до рухівців і колишніх політв’язнів. Закипіла робота у опозиційній "Народній Раді".
Про це нині добре згадується, бо тієї перебудовчої весни блискуче спрацював так званий "соціальний ліфт". Вільні вибори з мінімальними обмеженнями привели у парламент Української РСР трохи більше сотні демократів. Ця меншість, однак, змогла інфікувати незалежністю партійних консерваторів, ставши каталізатором швидкого і мирного шляху від УРСР до України. Всього за півтора роки було ухвалено сотні законів, які урухомлювали поступ до самостійності, прийнято Декларацію про державний суверенітет, Акт про державну незалежність.
Звідки ж прийшли у вітчизняну політику ті люди, без яких історія України вже немислима? Перший за абеткою депутат першого демократичного скликання – Генріх Алтунян. Його останнє, перед обранням до Верховної ради місце роботи, – слюсар харківського підприємства "Кінотехпром". Правда, перед цим військовий інженер і соратник Андрія Сахарова встиг двічі скуштувати табірної баланди в каральних установах СРСР. Земляк Алтуняна, 45-річний професор Харківського політехнічного інституту Володимир Гриньов став заступником голови, тоді ще не було моди казати – віце-спікером, Верховної ради.
Тоді ж сонна українська політика розродилася цілою когортою яскравих (і не дуже) молодих людей ніби нізвідки. Вони прийшли в Раду практично з вулиці. З Гайд-парків і з новітніх організацій, клубів і протопартій. Вони пробивалися крізь номенклатурні паркани, могли тішитись блискучими перемогами над бронзовими і бетонними першими секретарями обкомів і міськкомів…
Серед тих, хто піднявся тоді й дотепер на провідних ролях, - 36-річний юрист-міжнародник, науковий співробітник Інституту соціальних та економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР Сергій Головатий. На два роки старшим був його "стрибаючий", за словами Івана Плюща, сусід по парламентській лаві Іван Заєць, екс-науковець із іншої академічної установи – Інституту економіки. Ще на рік старшим стартував Юрій Костенко – науковий співробітник Інституту електрозварювання ім. Патона.
Так само у 36 років почав політичну кар’єру начальник диспетчерського цеху миколаївського суднобудівного заводу "Океан" Анатолій Кінах. У 37 – заступник головного лікаря центральної лікарні у м. Краматорську, акушер-гінеколог Раїса Богатирьова.
Було й чимало ще "ранних". 31-й минав Олександру Ємцю, який прийшов у велику політику науковим співробітником Київської вищої школи МВС СРСР, а потім доріс до посади віце-прем'єра і передчасно загинув в автокатастрофі.
26-річний Тарас Стецьків вскочив тоді в парламент з Львівського університету, де рахувався аспірантом на історичному факультеті. Тоді ж почав крокувати нагору його ровесник – адвокат із закарпатського міста Тячів Віктор Бедь (віднедавна – ієромонах, очолює Ужгородську богословську академію УПЦ). На рік молодшим ризикнув авіадиспетчер з аеропорту "Бориспіль" Валерій Макеєнко. Останній дотепер є депутатом Верховної ради, хоч і не особливо запам’ятався на ниві законотворчості та публічної політики.
28 років у 90-му мав талановитий тележурналіст, редактор і ведучий програми "Гарт" на УТ-1, позаштатний кореспондент легендарної програми "Взгляд", уродженець Кременчука Вадим Бойко (в лютому 1992-го загинув від вибуху в квартирі за доволі дивних обставин).
І, звісно, не забути, що прямо з львівських кочегарок відправилися на парламентську лаву знамениті дисиденти В’ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь.
Весь цей калейдоскоп посад було влаштовано з однією дуже простою метою – довести, що в суспільстві завжди є люди, готові замінити існуючих політиків, тільки потрібно, щоб прийшов їхній час. Вони є у вузах, у творчих спілках, у бізнесі, у третьому секторі, врешті решт, у держапараті та правоохоронних органах.
На хлопський розум, час зміни політичних еліт вже на дворі. Низи не хочуть, верхи не можуть. У цій ситуації навіть комуністичні владоможці УРСР зрозуміли, що пару суспільного розчарування та протесту треба випускати, бо інакше "дах зірве". Однак, нинішні очільники держави не розуміють таких простих і дещо парадоксальних речей. Щоб довше залишитись у владі треба владою… поділитись!
Леонід Кравчук це розумів. А Віктор Янукович – ні. Над передвиборчим гаслом Віктора Федоровича "Україна для людей", яким подекуди завішані й дотепер малі міста і поодинокі обласні центри, не потішався хіба лінивий. А, може, все таки навпаки – люди для України, га?
І не треба нічого вигадувати. Алгоритм ротації еліт, впливу громадян на державну політику існує – вибори. Вільні. Не такі, які нас чекають 31 жовтня. Це верх блюзнірства, коли ледве не половина політичних партій і політиків хочуть взяти участь у змаганні персоналій та ідеологій, але законодавець не дає їм такого права. Це не злочин, це велика політична помилка. І хто зна, в який спосіб і коли зірве український "дах"?