За золотим зайцем

За золотим зайцем

Юрій Андрухович / Фото: УНІАН

Найближчої п’ятниці (11-го, а не 13-го) в нас буде нагода побачитися наживо на київській презентації моєї найновішої гри. Перепрошую, ЦЕ НЕ ГРА, а реальна книжка.

Одна з моїх улюблених книжок і досі називається "Гра в бісер". Не пригадую вже, коли востаннє її перечитував. Адже вона не з тих улюблених, які завжди перечитуєш, а з тих, які перечитувати боїшся.

Щоб раптом не розчаруватися, наприклад. Це означає, що вона, слава Богу, була і є у твоєму житті. Тож її не конче перечитувати – її просто важливо бачити. Тобто завжди мати у полі зору десь на найближчій книжковій полиці.

Коли в літературному творі з'являється гра, він сам стає суцільною грою. Але переважно з тих, які творять альтернативну реальність. Тобто за свій базовий принцип мають ЦЕ НЕ ГРА. Це щось більше.

Літературні ігри бувають різними. Найдраматичніша з них була пов'язана зі скарбом. Причому не з якимось там духовним, а з фізичним, матеріальним скарбом. Вигадав її, звичайно ж, англієць – Кійт Вільямс.

Цей літератор (і, здається, книжковий графік у тій самій особі) замовив ювелірові фігурку золотого зайця за власним ескізом. І не просто золотого – з діамантами. Щось, наче унітаз у відомого межигірського письменника. Вільямс заплатив за всю цю справу 14 тисяч фунтів і закопав зайчика десь на території графства, в якому жив.

Пізніше Кійт оголосив через пресу, що скарб можна буде розшукати, лише прочитавши його найновіший роман "Маскарад". Бо саме в його тексті він зашифрував координати схованки.

Нелеґальні земляні роботи в Англії велися два роки. Погоня за коштовним вуханем набула масового характеру: книжку прочитали всі, в тому числі й ті, хто в цьому житті не прочитав жодної іншої.

І врешті зайця було відкопано! Одні газети сповіщали про те, що щасливець був справжнім відданим читачем і за час пошуків устиг вивчити "Маскарад" ледь не на пам'ять. Інші – що він, на відміну від інших десятків тисяч шукачів, книжки навіть у руках не тримав, а скористався своїми особистими зв'язками з близькими до автора людьми.

Таким чином, він поступово, шляхом випитувань і вивідувань, дійшов висновку, де саме заховано зайця.

Друга версія здається мені правдивішою. Хоча б тому, що сам Вільямс був її розв'язкою шалено розчарований, тож заприсягнув більше нічого й ніде не ховати.

Багато хто з моїх читачів уже знає про гру, що її затіяла моя нова книжка на фейсбуці. Шкода лише, що вона не пов'язана з жодним коштовним скарбом.

Тобто по-справжньому азартною цю гру не назовеш. Але я все одно почав отримувати листи від мережевих спільнот – мовляв, "ми допомагаємо Вам збирати like-и і радикально збільшуємо число Ваших прихильників".

Усе це, звісно ж, дуже мило. Хоч насправді – ви вже зауважили - я маю велику недовіру й нехіть до соціальних мереж. Мої знайомі недавно скаржилися, що, виявляється, фейсбук заводить анкети навіть на тих людей, які на ньому не реєструвалися. Фейсбук – він як Великий Брат, котрий знає про тебе все. Навіть якщо ти не брат йому.

Кілька років тому мою пошту на yahoo зламали ніґерійські інтернет-шахраї, що відразу ж почали завалювати всіх моїх адресатів листами від мого імені з проханням перераховувати кошти на мій порятунок.

Сам я до своєї скриньки доступитися вже не міг – вони змінили пароль. За їхньою версією, я нібито був пограбований і застряг у Лондоні без документів та грошей. Отже, тепер я слізно благав усіх на світі, кого тільки знаю, скинутися мені грошима через "Вестерн Юніон".

Після цієї історії, коли довелося прощатися зі своєю старою скринькою і писати усім знайомим гарячкові листи із закликом не вестися на тих чорних гакерів, я вже нічого такого не боюсь.

Життя набуває інакших форм. У ньому з'являтиметься дедалі більше людей, охочих до скарбів. На цей раз мережевих. ЦЕ НЕ ГРА.

Так само, я впевнений, з'являтимуться й такі, що категорично не хотітимуть жодної інтернет-слави. І видаючи свої книжки лише для найближчих, ретельно стежитимуть за тим, щоб жодна інформація не витекла в загальний казан.

Це було б найправильніше – тільки книжки й тільки люди. Жодних серунів у коментах. Живі паперові листи звичайною поштою. Реальні, а не віртуальні френди – тобто вже й не френди ніякі, а таки друзі.

У нас, авторів, зникла би потреба провокувати вас і дразнити, як гусей. У вас – ґанити нас і анонімно змішувати з лайном.

Утім, ні я, ні моя книжка не здатні бути тролями. Ніщо не втомлює так, як тролячі змагання. Чому? Тому що нецікаво. Я б не хотів брати участі в цих перегонах. Відчуваєш себе тим бідним золотим зайцем, трофеєм для чергового фото, зробленого чиїмось, наприклад, телефоном.

Ну так. Я це все до того, що найближчої п'ятниці (11-го, а не 13-го) в нас буде нагода побачитися наживо на київській презентації моєї найновішої гри. Перепрошую, ЦЕ НЕ ГРА, а реальна книжка.

Бо нам же треба хоча б інколи справді бачитися? Гаразд, і фоткатися будемо теж.

_____________________________________________________________________________

Юрій Андрухович / Фото: УНІАН
Читайте також:

Тут похований Фантомас

Раніше навіть пенсіонери знали, чим живе молодь, тепер заради цього треба лізти в мережу, у спільноти, копирсатись у рекапах. Що там вони дивляться на Геловін? Невже Савіка Шустера і цю локальну тролячу відьму, в минулому, здається, адвоката?

Повʼязані теми:

Наступна публікація